Вона мовчить уже тиждень… Що мені робити, якщо вона відштовхує мене й ховає правду?
Ми з Олесею жили разом три роки. За цей час я жодного разу не сумнівався у своїх почуттях. Я був певний, що вона – та сама, заради якої я готовий змінювати плани, характер, побут. Ми зняли квартиру у Львові, облаштувалися, обговорювали майбутнє, навіть перестали користуватися засобами, бо обидва розуміли: ми більше, ніж просто пара. Ми – сім’я. І я мріяв, щоб одного дня нас стало троє.
Але на цьому тижні в моє життя вкралася тривога. Все сталося випадково. Олеся попросила дістати запальничку з її сумки, і я, як завжди, не задумуючись, заліз усередину. Ніколи не ліз у її особистий простір – ні в речі, ні в телефон. Повага – основа любові. Та саме в цю мить сумка висковзнула з рук, і все вміст розсипався по підлозі. Серед усього – тонка папка з аналізами. Медичні папери, з печатками приватної клініки, зі свіжою датою.
Коли вона повернулася й побачила це, у ній щось миттєво замкнулося. Вона поблідла, схопила документи, наче це була зброя, яку я дістав проти неї. Не запитала, не пояснила. Просто закрилася. І з того моменту – жодного слова. Ні про лікарів, ні про те, що відбувалося. Тиждень минув у гнітючій мовчанці.
Я боюся запитати. Не тому, що не хочу знати правду, а тому що вона може спалахнути, втекти від розмови. У неї такий характер – якщо давити, вона закриється, мов мушля. А я не хочу сварки. Я хочу близькості. Тієї самої, щирої, яка буває лише між людьми, що довіряють одне одному.
Може, вона захворіла? І не знає, як сказати? Може, аналізи показали щось страшне? Або… навпаки – вона вагітна й хотіла зробити сюрприз? Або… що гірше – це не моя дитина? Мій розум бігає по колу від здогадів. Я не впізнаю Олесиного погляду, її кроків. Раніше вона ділилася кожною дрібницею, сміялася зі мною, жартувала. Тепер вона чужа.
Я ж не просто її хлопець. Я той, хто будував з нею плани, хто хотів стати батьком її дітей. І якщо вона щось приховує – це болить, бо я ніколи її не обманював. З самого початку я сказав: «Зрадиш – і я піду. Без криків, без помсти. Просто зникну».
Я не підслуховував розмов, не ліз у телефони, не допитував. Я вірив. Але зараз мовчання – найгірша катування. Кожен день – як ходіння по мінному полю. Вона робить вигляд, що все гаразд: варить каву, складає білизну, посміхається сусідці. Але поруч із мною – тиша. Легка, як шелест, і палюча, як кислота.
Вчора я намагався поговорити. Почав обережно, через жарт, як умію. Запитав, чи не хоче вона сьогодні просто прогулятися набережною, як колись. Вона відповіла: «У мене голова болить». І знову закрилася.
Я боюся зробити неправильний крок. Одне невдале слово – і я втрачу її. Але й чекати більше немає сил. Вночі я лежу поруч, слухаю її дихання й молюся, щоб вона знову стала тією, кого я кохаю. Щоб ми були ми. А не я – і стіна між нами.
Може, ви скажете – просто запитай. Але як? Як сказати жінці, яку любиш: «Я відчуваю, що ти щось ховаєш, і мені страшно»? Як зробити це так, щоб вона не подумала, що я звинувачую, а зрозуміла – я переживаю? Що моє серце тремтить від страху, що з нею щось не так.
Я не хочу бути ще одним чоловіком, який тисне, кричить, ламає. Я хочу бути її опорою. Але як, якщо вона не підпускає? Скажіть… що робити, коли між двома людьми – не відстань, а мовчання?
Я кохаю її. Люблю до болю. І хочу вірити, що це – лише страх. Що скоро вона обійме мене й скаже: «Я просто розгубилася». Але якщо це щось інше? Чи зможу я пробачити? Чи зможу забути? Чи це буде момент, коли «ми» перетвориться на «було»?
Сьогодні я зрозумів одну річ: кохання – це не лише радість. Іноді це біль, який залишає слід у душі назавжди.
