Вона мовчить вже тиждень… Що мені робити, коли вона відштовхує мене і ховає правду?
Ми з Олею живемо разом уже три роки. За цей час я жодного разу не сумнівався у своїх почуттях до неї. Був певен, що вона — та сама, заради якої готовий був змінювати плани, характер, побут. Зняли квартиру в Києві, облаштувалися, обговорювали майбутнє, навіть перестали користуватися засобами — обидва розуміли: ми більше, ніж просто пара. Ми — сім’я. І я мріяв, що одного дня нас стане троє.
Але на цьому тижні в моє життя повзла тривога. Все вийшло випадково. Оля попросила дістати запальничку з її сумки, і я, як завжди, не задумуючись, поліз всередину. Ніколи не ліз у її особистий простір — ні в сумку, ні в телефон. Повага — основа кохання. Але саме в цю мить сумка вислизнула з рук, і все вмістище розсипалось по підлозі. Серед цього всього — тонка папка з аналізами. Медичні папери, з печатками приватної клініки, з датою — нещодавньою.
Коли вона повернулася в кімнату і побачила це, щось у ній миттєво замкнулося. Вона поблідла, схопила документи, наче це зброя, яку я витягнув проти неї. Не спитала, не пояснила. Просто закрилася. І з того моменту — жодного слова. Ні про лікарів, ні про те, що відбувалося. Тиждень минав у напруженій мовчанці.
Я боюсь питати. Не тому, що не хочу знати правду, а тому що вона може спалахнути, втекти від розмови. У неї такий характер — якщо тиснути, замкнеться, мов рак. А я не хочу сварок. Хочу близькості. Справжньої, яка буває лише між людьми, що довіряють одне одному.
Може, вона захворіла? І не знає, як сказати? Може, аналізи показали щось страшне? Або… навпаки — вона вагітна і хотіла зробити сюрприз? Або… що гірше — це не моя дитина? Мій мозок з’їдають здогади. Я не впізнаю Олиних поглядів, її кроків. Раніше вона ділилася кожним чханням, сміялася зі мною, пустувала. Тепер вона — чужа.
Я ж не просто її хлопець. Я той, хто будував з нею плани, хто хотів бути батьком її дітей. І якщо вона щось приховує — це болить, бо я ніколи її не обманював. З самого початку сказав: «Зрадиш — і я піду. Без криків, без помсти. Просто зникну».
Я не підслуховував розмов, не лазив у телефони, не влаштовував допитів. Я вірив. Але тепер мовчання — найгірша катування. Кожен день — як ходіння по мінному полю. Вона вдає, що все гаразд: варить каву, складає білизну, усміхається сусідці. Але поруч зі мною — тиша. Легка, як шелест, і палюча, як кислота.
Вчора намагався поговорити. Почав обережно, через жарт, як умію. Запитав, чи не хоче вона сьогодні просто прогулятися набережною, як колись. Вона відповіла: «У мене голова болить». І знову закрилася.
Боюся зробити неправильний крок. Одне невдале слово — і втрачу її. Але й чекати більше немає сил. Вночі лежу поруч, слухаю її дихання і благаю, щоб вона знову стала тією, кого люблю. Щоб ми були ми. А не я — і стіна між нами.
Може, скажете — просто запитай. Але як? Як сказати жінці, яку любиш: «Я відчуваю, що ти щось ховаєш, і мне страшно»? Як зробити це так, щоб вона не подумала, що я звинувачую, а зрозуміла — я переживаю? Що моє серце тремтить від страху, що з нею щось не так.
Я не хочу бути ще одним чоловіком, який тисне, кричить, ламає. Хочу бути її опорою. Але як, якщо вона не підпускає? Скажіть… що робити, коли між двома людьми — не відстань, а мовчання?
Я люблю її. Люблю до болю. І хочу вірити, що це — лише страх. Що скоро вона обійме мене і скаже: «Я просто розгубилася». Але якщо це щось інше? Зможу пробачити? Зможу забути? Чи це буде той момент, коли «ми» перетвориться на «було»?
