Президентський люкс готелю «Карпати» в Трускавці був оазисом розкоші з видом на гірські вершини, вкриті снігом. Але того ранку цей рай став місцем злочину, або так здавалося. Оксана, дівчина 24 років, яка працювала прибиральницею, тремтіла у холодному кабінеті менеджера готелю, Богдана Коваля. Багата гостя скаржилася на зникнення діамантового намиста. А Богдан, людина, чия амбітність значно перевищувала його співчуття, вже знайшов ідеального винуватця.
Оксана була новою, тихою, і для нього абсолютно замінною. Вона працювала подвійні зміни два місяці, щоб оплатити дороге лікування серця для свого молодшого брата Дмитра. «Намисто було на туалетному столику до того, як ти прибирала кімнату, а тепер його немає», сказав Богдан з холодним спокоєм, насолоджуючись владою. «У тебе два варіанти. Або ти зізнаєшся, повертаєш коштовність, і ми звільняємо тебе без поліції, або ти заперечуєш, і виходиш звідси в наручниках». Сльози котилися по щоках Оксани, коли вона хитала головою.
«Пане, я нічого не брала. Присягаюся життям». Але її слова губилися у повітрі звинувачень, яке створив Богдан. Для нього правда була байдужа. Йому потрібно було швидко вирішити проблему, щоб заспокоїти гостю. Розпач в очах дівчини лише підтверджував його упевненість у її провині. Саме коли Богдан піднімав трубку, щоб викликати поліцію, двері кабінету відчинилися.
На порозі стояв Ярослав Лисенко легендарний мільйонер, власник мережі готелів «Карпати». Незважаючи на вік, він мав таку харизму, що навіть повітря немов застигало. Він приїхав на несподівану перевірку. Його проникливий погляд миттєво осягнув ситуацію: зарозумілий менеджер, перелякана прибиральниця, атмосфера залякування. «Що тут відбувається, Богдане?» запитав Ярослав, його голос був спокійний, але з нотками сталі.
Богдан, збентежений, швидко взяв себе в руки і пояснив ситуацію, сподіваючись вразити власника своєю рішучістю. Ярослав слухав мовчки, його очі були прикуті не до менеджера, а до Оксани. Він бачив її дешеву форму, почервонілі від роботи руки, а найголовніше щирий жах і безмежний розпач на її обличчі. Щось у цій історії йому не сходилося.
«Перш ніж знищити життя цієї дівчини, сказав Ярослав, приймаючи рішення за мить, я хочу особисто переглянути записи з камер спостереження, усі від коридору до службового входу». Його наказ був остаточним, і Богдану лишилося лише підкоритися, хоча в його очах мелькнула іскра дражливості.
У кімнаті безпеки повітря було напруженим. Богдан був упевнений, що камери покажуть, як Оксана виносить щось із кімнати. Ярослав сів перед монітором, його зір, як у орла, вивчав кожен кадр. Він прогнав запис до моменту, коли Оксана увійшла до люксу. На екрані вона міняла постіль, прибирала ванну, пилососила килим усе, як зазвичай. Але потім, коли вона нахилилася під ліжко, її рука спинилася. Вона дістала щось.
Це було діамантове намисто, яке блищало навіть на зернистому зображенні. Богдан усміхнувся з полегшенням. «Ось воно», прошепотів він. Але Ярослав підняв руку, вимагаючи мовчання. Історія ще не закінчилася.
Те, що сталося далі, приголомшило обох. Оксана не сховала намисто в кишеню вона тримала його на долоні, її обличчя виражало змішані почуття: здивування й сум. Вона дивилася на нього майже хвилину, нерухомо. Потім, замість того щоб забрати, підійшла до письмового стола, де стояла фотографія гості з родиною. Оксана акуратно поклала намисто на фото, а потім зробила ще дивніше дістала свій старий телефон і кілька секунд дивилася на екран.
Камери без звуку, але вони зафіксували момент чистої, безмовної емоції. Обличчя Оксани спотворювалося від болю. Вона торкнулася екрана, ніби гладила когось, а потім найбільшого діаманта в намисті, не з жадобою, а з благоговінням, наче молилася.
Після цього вона обережно завернула намисто в шовкову хустку з туалетного столика і поклала його у верхню шухляду тумбочки, щоб гостя легко знай
