— Мамо, ну годі вже! — Катря кинула сумку на підлогу й обернулася до літньої жінки, що сиділа у візку біля вікна. — Я ж не мала, щоб мене контролювали!
— Та я ж переживаю! — схлипнула Ганна Іванівна, притискаючи до грудей хусточку. — Ти ж бачиш, яка я тепер… Раптом щось станеться, а я навіть підвестись не зможу!
Катря зітхнула, зняла куртку й повісила у шафу. Три роки тому мати зламала стегно, і з того часу їхня двокімнатна квартира у Львові стала для обох і домом, і в’язницею.
— Гаразд, мамо, я розумію. Але ж треба працювати, заробляти. На твої ліки, до речі, — сказала вона м’якше, сідаючи на диван поруч із візком.
— Та знаю, знаю… — Ганна Іванівна відвернулася до вікна. — Мені просто страшно самій. Сусідка Дарка каже, що можна сидєлку найняти, але хіба чужа людина так доглядатиме?
Катря глянула на матір і відчула знайомий тягар у грудях. У сорок два роки вона не вийшла заміж, не народила дітей, а тепер ще й стала сидєлкою. Кожного ранку — підйом о шостій, сніданок, ліки за розкладом, робота, біганина по лікарнях і аптеках, а ввечері — вечеря, процедури, і так день у день.
— А що Ігор казав, як телефонував? — обережно запитала Ганна Іванівна.
Катря зупинилася. Ігор, її давній знайомий, дзвонив уже третій тиждень поспіль, запрошував у театр, на виставу, просто прогулятися. І щоразу вона відмовлялася.
— Нічого особливого, мам. Питав про роботу.
— Брешеш, — несподівано різко сказала мати. — Думаєш, я не бачу, як ти червонієш, коли телефон дзвонить? І голос у тебе стає інший.
Катря підвелася, пішла на кухню ставити чайник. Мати права, звичайно. Ігор їй подобався ще в університеті, але тоді у кожного було своє життя. А тепер він розлучений, працює архітектором, нещодавно переїхав до Львова. І відверто проявляє інтерес.
— Мам, а пам’ятаєш, як ти розповідала мені про бабусю Олену? — гукнула Катря з кухні.
— Яку ще Олену?
— Ну ту, що війну пережила, потім сама четверо дітей виростила. Ти казала, що вона завжди повторювала: життя коротке, треба встигнути пожити і для себе.
Ганна Іванівна замовкла. Катря повернулася з чаєм, поставила чашку на столик біля візка.
— А нащо ти це згадала? — обережно запитала мати.
— Та так… — Катря сіла на підвіконня, обхопила коліна. — Іноді думаю — час минає, а я все в цих чотирьох стінах.
— Значить, я тобі обуза, — гірко сказала Ганна Іванівна.
— Ні, мамо, не обуза. Але… Пам’ятаєш, як я мріяла поїхати до Києва? В Національний музей? Чи хоча б до опери сходити?
— То їдь! Хто тобі заважає?
— Мамо…
— Що «мамо»? Думаєш, я не розумію? Сиджу тут, немов прив’язана, й тебе прив’язала. Але ж я не просила!
Катря уважно подивилася на матір. У її очах були сльози, але ще щось — чи то образа, чи то гнів.
— Мамо, а тобі самій не сумно? За колишнім життям?
Ганна Іванівна повільно ковтнула чай.
— Сумно. Дуже. За роботою, за подругами. Даринка дзвонила минулого тижня, запрошувала в гості, а я їй що скажу? На візку приїду?
— А чому б і ні? — несподівано для себе сказала Катря.
— Як то чому? Ти що, з глузду з’їхала? Щоб мене на візку по місту возили?
— А що тут такого? Мамо, ми ж живі люди. Ти думаєш, інвалідність — це вирок домашньому ув’язненню?
Ганна Іванівна недовірливо подивилася на доньку.
— Легко казати…
— А давай спробуємо! — Катря зіскочила з підвіконня. — Завтра субота. Поїдемо до тітки Даринки! Вона ж на першому поверсі, сходів немає.
— Катрусю, що з тобою? Ти ж завжди казала — справи, часу немає…
— А може, я просто боялася? — зізналася Катря. — Боялася, що люди дивитимуться, осуджуватимуть. Думала, що так для тебе краще.
Мати довго мовчала, потім тихо запитала:
— А ти справді цього хочеш? Чи просто з жалю пропонуєш?
— Хочу, мамо. Хочу, щоб ми обидві перестали боятися жити.
Наступного дня Катря вперше за три роки вивезла матір з дому. Візок виявився не таким важким, а люди на вуНа вулиці ніхто не дивився з осудами, натомість деякі навіть посміхалися, а коли вони дійшли до будинку Даринки, стара подруга вибігла назустріч із сльозами радості, обіймаючи Ганну Іванівну прямо у візку, і в цю мить обидві жінки відчули, що їхня в’язниця з чотирьох стін нарешті залишилася позаду.
