«Немає ані лиця, ані нутрощів. Якщо вона виживе, я повірю у Бога». 11 років зі зміщеними рисами обличчя. Деталі у коментарях 👇👇👇
Страшно було дивитися на Нелю: відсутнє око, пошкоджена щелепа, діра у голові, вирваний бік, тіло пронизане уламками. Куля пробила легеню – не чути ні дихання, ні пульсу. У двох лікарнях, куди її везли, лікарі лише розводили руками: «Це труп, ми нічого не зможемо зробити». Як «вантаж 200» її доставили у військовий госпіталь у Донецьку й кинули на купу мертвих у морзі.
Та від удару вона прийшла до тями. Помацала довкола – не земля, не трава, усе липке. Голова гула, нудило так, що здавалося – печінки не залишиться. Хтось почув її:
«Каталку, до реанімації!». Потім: «Ім’я, прізвище?!».
«Леонідова Неля Геннадіївна. Око не бачить, де мої діти?!».
«Діти живі, з ними все гаразд!».
І вона знову відключилася. На кілька місяців впала в кому.
Тим часом рідним передали списки загиблих – того дня, 13 серпня 2014 року, загинуло 19 осіб. Серед них було прізвище 34-річної Леонідової. Ніхто не спростував її смерть, і друзі встигли пом’янути Нелю на 9-й і 40-й день.
**«Я закрила дітей не через героїзм, а зі страху»**
Неля – з невеличкого міста на шляху з Донецька до Луганська, з мелодійною назвою Зугрес. Зелене місце, довкола – кар’єри з блакитною водою, де навіть на глибині п’яти метрів видно гальку, а щуки плавають поруч. У місті тече річка Кринка, де колись змагалася молодь на байдарках, а навкруги розкинулись пагорби Донецького кряжу.
Неля – мати двох дітей, вродлива темноволоса жінка з пухкими губами, струнка й висока, ніби модель. Працювала на енергомеханічному заводі, що виробляв баштові крани. За радянських часів завод постачав їх по всій країні, а ще – експортував до Індії, Китаю, Мексики. У жінки залишились теплі спогади про це місце та людей.
Війна прийшла до її міста у 2014-му. Неля чула, як падав малайзійський «Боїнг», як вибухи лунали в Іловайську та Красногорівці. У Зугресі розбомбили птахофабрику, і вона збирала по полях курчат – розвозила нужденним на своєму мопеді. У місті вже з’явились озброєні люди й танки із затертими позначками.
Було страшно, хочеться втекти – але куди? Зарплати не виплачували, довкола – заміновані поля. За евакуацію тоді брали 600 доларів – неймовірні гроші.
Ще був варіант – податись до Росії. Автобуси стояли великі й гарні, запрошували відчиненими дверима: заходьте! Але вони були майже порожні. Так само, як і серед місцевих ледве хтось хотів воювати за окупантів. Чоловіків ловили, кидали у підвали, когось вбили за гаражами – не підкорилися.
«Ніхто з моїх знайомих не поїхав до Росії й не пішов за неї воювати», – серйозно каже Неля. Хіба що її колишній чоловік. Він тепер у Ростові.
13 серпня вона вирушила на мопеді забрати 4-річного сина Єлизара й сусідську дівчинку Дашу з садка. Донька Кароліна була вдома з прабабусею. На місто спускався тихий літній вечір. Вони зупинились на пляжі – діти просили хоч трохи побродити.
Не минуло й трьох хвилин, як у небі загуло. Перший вибух, діти – вроздріб. Неля відчула, як втрачає силу й орієнтацію. Довкола падали касетні боєприпаси, а їй здавалося, що це цілий літак.
«Мені приписують героїзм, ніби я накрила дітей, але це був просто жах. У голові дзвеніло: «Діти, діти». Я в останню мить схопила їх і впала зверху», – згадує кошмар того дня.
Прийшла до тями у морзі. Дітей забрали раніше – у дівчинки подряпана ніжка, у хлопчика уламок застряг між нервом і сухожиллям, тому рука почала зсихати. Мати потім вибила з харківських лікарів, щоб його акуратно витягли. Тепер рука працює, Єлизар займається боксом. У нього – все гаразд.
**«Пекло – це не рани чи операції, пекло – навчитися з цим жити»**
Коли жінка вийшла з коми, її прооперували.
«Я лежала й чула, як хірург сказав: «Немає ні лиця, ні кишок. Якщо вона виживе, я повірю в Бога»», – Неля чітко вимовляє свої діагнози, немов читає з паперу.
З її тіла дістали 18 уламків, вирізали частину кишечника, вона втратила одне око, а інше бачить лише частково: йде вузьким коридором, тримається за стіну, бо бачить лише прямо перед собою. Тепер у неї – 10 титанових пластин у лиці й 30 шурупів.
«Вони тримають мій «товарний вигляд»», – жартує Неля.
Але коли я жахнулась, вона серйозно додає: «Пекло – це не рани чи операції, які мені роблять досі, пекло – навчитися жити з цим». Про це – далі.
Коли вона ледве піднялася на ноги (це було у березні 2015-го), то вивезла дітей з окупованої зони. ОІ тепер, попри біль і перепони, Неля йде вперед — бо знає, що кожен день, який вона живе, це її перемога.
