Ангел
До паркану простягається тоненька дитяча ручка, тягнеться до дозрілої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, проріджую цибулю.
— Добридень, тіто Олю, — тоненьким голоском гукає Юрко.
— Привіт, сонечко, — посміхаюся я. — Ходи сюди, допоможеш полуничку збирати.
Паркан трохи провис, я легко піднімаю нижню частину, і до мене в гості заходить Ангел — так я називаю Юрка. За ним, сопучи та важко дихаючи, протикається великий пес Бурко — він майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Юрко збирає найбільші та найсолодші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, виступаючі, немов крила, лопатки. Тому й зву його Ангелом. Йому 5 років. Допитливий, добрий.
— Юрку, а чому мама зранку лаялася?
— Та просто хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, — відповідає хлопчик. — Хотів Буркові будку пофарбувати, а банку ненароком упустив.
— Ну, то не біда. Зараз ми з тобою чаю поп’ємо і купимо нову фарбу.
Мій маленький Ангел без нагадування миє руки і сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З угощень обирає полуницю з молоком і ще теплу паляничку. Паляничка посипана цукровою пудрою, і над верхньою губою у Юрка лишаються білі солодкі вуса. На килимку біля порога лежить Бурко. Він тут не вперше, знає домашні правила і терпляче чекає на ласощі. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на одинарну творожну оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас з Юрком, ніби питаючи поглядом: «І це все?! Я розраховував на більше…» Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим другом миску з борщем. Бурко нас пробачає і, не поспішаючи, приступає до трапези.
За годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу додому перевдягнутися, збираю в пакет полуниці та палянички, що залишилися. На ґанку Юрчиного дому сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел дбайливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно й гарно, закладає вибившу пасму волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею — знаю, вона її любить.
На відкритій веранді разом із Юрком фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім із другої банки — Буркову будку. Тепер вона буде зелена. Юрко задоволений, Бурко — байдужий.
З роботи повертається Оксана, мама Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Юрко бере бабусю за руку і веде в дім. Потім годує її гречаною кашею, акуратно й терпляче. Чай старушка п’є сама, з карамелькою. По дому пересувається самостійно, знає, яка половиця де скрипить. Оксана працює в придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо друга зміна, повертається пізно. Уся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю за Юрком — він за обидві щоки уплітає кашу, заправлену шматочком масла. Випивши кружку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина — і вже чоловік. Чи навпаки: чоловік — а ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно одягнутися, годує її, носить у дім дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і іноді може гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Може щасливо сміятися, коли купається в річці, а бризки води піднімаються високо-високо і сяють на сонці.
Оксана проводить мене до калітки. Прошу не кричати на Юрка. Він чоловік — не принижуй його. Бережи. Шукай привід похвалити.
Оксана починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплатню.
Я у відповідь: свій дім, мати жива й поряд, є робота, є син-помічник, сама здорова. Вмій цінувати те, що маєш, і не дивися на інших.
Оксана посміхається і махає на прощання рукою.
Мої заняття з Юрком не проходять даремно — у п’ять років він уже вміє читати бабусі «Різдвяну ніч». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, наче стиглий соняшник, повільно ховається за ліс, відпускаючи останні теплі промені. Хмари, підсвічені знизу, відливають золотом. Навколо затихає, відпочиває від метушні й галасу. Наше з Юрком спілкування анітрохи не лякає цікаву рибку, і незабаром парочка, блищачи лускою, вже плескається у відрі. Вечеря моєму коту забезпечена…
…Сьогодні до мене прилітав Ангел. Він уже дорослий, йому 42. Поважний лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мого дому. Усі звуть його Юрій Миколайович, але я-то знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щасливо посміхається. П’є чай із теплими паляничками, викурює
