Оксана сиділа за кухонним столом, вдивляючись у темне вікно. Що вона прагнула там побачити? Андрія? Вже пів на одинадцяту, а його досі нема. Якби курила — взяла б затяжку. Може, колись спробувати.
Скільки можна вдавати, що нічого не відбувається? Чи він сприймає її за дурну, коли гадає, що вона вірить у його пізні робочі години? Не та в нього посада, щоб сидіти до опівночі. Вона чекатиме його й запитає.
Колись викликала таксі та поїхала до його офісу. Вирішила привезти вечерю. Усі вікна були темними, лише біля входу світився вартовий ліхтар. Оксана давила на дзвінок, доки за скляними дверима не з’явився спанний охоронець. Він незадовільно махнув руками, відганяючи її.
— Чоловік сказав, що затримується в офісі. Привезла йому їсти, — викрикнула вона, піднімаючи пакет із контейнером у доказ.
Крізь товсте скло ледве було чути, тому доводилось кричати.
— Нікого нема! Не дозволено. Йдіть геть, а то викличу поліцію, — відгукнувся похилий охоронець.
— То чоловік на роботі затримався? — поцікавився водій, коли Оксана знову сіла у таксі.
— Так, сказав — працює, — підтвердила вона.
— Усі так кажуть, — ухмильнувся водій.
Оксана різко повернулась до нього із поглядом, що змусив його миттю прибрати усмішку.
— Вибачте. Від таких гарних жінок чоловіки не тікають, — відповів він.
Сумнівний комплімент, проте їй стало приємно.
Чоловік прийшов через десять хвилин після її повернення. Вона нічого не спитала. Було соромно за свій спалах. Та вже наступного дня Андрій повернувся із роботи похмуріший за грозову хмару та влаштував скандал.
— Що ти наробила? Стежиш за мною? Не довіряєш? Навіщо приїжджала учора до офісу? Виставила мене на посміховисько. Зганьбила. Начальник викликав та лаяв як школяра, мовляв, не зумів дружину тримати в руках. Надо мною весь відділ сміється. Щоб ні кроку до офісу, зрозуміла?
— А що я маю робити? Ти щоночі затримуєшся. Ти мені зраджуєш?
— Буду зраджувати, якщо не припиниш відстежувати мене. Я чоловік. Чи не маю права розслабитись із друзями? Я не хлопчик, щоби звітувати тобі, де й з ким був… — кричав чоловік. — І щоб я не чув про твої дзвінки до когось!
Тобто, додаткову вину ще й на неї поклали. Але деякий час чоловік приходив вчасно. І ось знову… «Так нестерпно жити. Я ж кохаю його, серце ніє, коли його довго нема. Я втомилася чекати. Якщо не каже, чому запізнюється — значить, щось приховує. Невідомість гірша за гірку правду…»
А колись вони кохали одне одного, не могли надихатись, лічили години до зустрічі. Андрій відбив у неї всіх парубків. Буквально носив на руках. Куди все поділося? А минуло лише одинадцять років…
«Нащо я Мишка відправила до мами на літо? За сином він би так не наглів. Та й мені було б легше. Але що синові робити в душному місті цілі канікули? Там сосновий ліс, свіже повітря, річка, овочі та фрукти у городі…»
У замку повернувся ключ. Оксана миттю зірвалась з табуретки, хотіла вибігти до чоловіка, проте стрималася й знову сіла.
Андрій розбувся, побачив світло й зайшов на кухню. Він зупинився в дверях і дивився на Оксану як на набридливу муху: дратує своєю присутністю, та прогнати неможливо.
— Ти знову на роботі затримався? Мають тобі подвійну зарплатню видати за старанність, — Оксана прямо зустріла його погляд.
***
Андрій
Андрій розглядав дружину. «
Він міцно стиснув кермо, відчуваючи, як кожен кілометр зближує його з тим, щоб впасти до ніг Оксани й благати про вибачення.
