Через сон пробився дзвінок телефону. Тарас повернувся на бік, притулив одне вухо до подушки, але дзвінок не втихав, ставав усе гучнішим і нарешті остаточно вирвав його зі сну.
Він простягнув руку й узяв із тумбочки мобільний. Мама. Тарас натиснув на дзвінок.
— Тарасю, я тебе не розбудила? — У маминому голосі звучали лагідність і тепло.
— Розбудила, — хрипко від сну відповів Тарас. — Що трапилося?
— Нічого. Ти пам’ятаєш, що в мене скоро день народження?
— Вітаю. Ти тільки для цього подзвонила мені так рано?
— Пробач, — винувато промовила мама. — Поїдеш зі мною по магазинах? Мені на ювілей потрібна нова сукня.
— Мам, зараз восьма ранку. Крамниці відчиняться або о десятій, — невдоволено зауважив Тарас.
— Я знаю, тому й подзвонила заздалегідь, щоб ти нічого не планував на ранок.
— Я планував виспатися.
— То ти відвезеш мене по магазинах? — уточнила мама.
— Усе? Тоді я ще трохи посплю. — Тарас поклав телефон і закрив очі.
Але сон уже не повернувся. Він полежав ще хвилину, а потім підвівся. Після душу зварив каву й повільно випив її. О дев’ятій тридцять подзвонив мамі й сказав, що їде за нею.
— Тарасю, я вже вдягаюсь, — дзвінко відгукнулася мама.
— Мам, скільки можна говорити — не кличіть мене Тарасем. Мені давно не п’ять років, я тридцятирічний чоловік.
— Пробач, Тарасю… Тарасе. Я ж тільки наодинці так тебе називаю.
— Та й при людях теж. Ти просто не помічаєш.
— Вибач. То я вже вдягаюсь? — зітхнула мама.
— Так, через п’ятнадцять хвилин буду.
Вони обїздили два магазини, але мама нічого не підібрала. То надто дорого, то погано сидить, то колір не підходить. Тарасу набридло стояти, як стовп, між рядами жіночого одягу й ловити погляди продавчинь, які то цікавилися ним, то відверто загравали.
— Ну що, куди тепер? — розгублено запитав Тарас, коли вони вийшли з чергової крамниці й сіли у машину.
— Давай заїдемо в кафе, вип’ємо кави. А я поки подумаю, де ще можна знайти гарну сукню, — виправдалася мама.
— Я вже пив каву. Куди їдемо? Невже в нас у місті вже скрізь все погане? — сумнівно запитав Тарас.
Він вирішив швидше покінчити з шопінгом. Виходить, вихідний все одно зіпсований.
— Є ще один магазин. Як я про нього відразу не подумала? Якщо й там нічого не знайдемо, то вже не знаю, що робити. — Мама назвала адресу.
Під’їхавши до будівлі з простою вивіскою, Тарас сказав, що йому потрібно зробити важливий дзвінок. Нехай мама йде до крамниці сама, а він приєднається пізніше. Мама буркнула щось, але пішла.
Дзвонити Тарас не збирався. Йому просто набридло блукати по магазинах. Він став розглядати манекени у великій вітрині. Побачив там і струнку дівчину в блакитному костюмі, з бейджиком на піджаку. Вона розмовляла з його мамою, потім вони пішли між рядами з одягом.
Тепер він бачив лише голову дівчини з охайною зачіскою та мамине потилиця. Вони повільно рухалися, зупинялися, а потім йшли далі. Тарасу здавалося, що він дивиться німе кіно та намагається уявити, про що вони говорять.
«— Ось це? Гадаю, ця сукня вам дуже пасуватиме. Вам хочеться щось менш яскраве? Зрозуміло. А оця? — терплячо говорила дівчина».
Тарас був упевнений, що мама навіть не намагається сховати своє роздратування.
«— Дівчино, невже тут немає досвідченішої продавчині? Ой, на обіді… Робочий день лише почався, а ви вже їсте. Покажіть мені щось, що більше підходить до мого віку…»
Вони зникли з поля зору — мабуть, пішли у примірочну. Тарас відвернувся від вікна, став дивитися на машини, що проїжджали повз. Знову глянув на вітрину, коли мама з дівчиною йшли до каси. Дівчина несла на вішалці сукню, а мама тримала у руках шубу. Значить, скоро він відвезе її додому й буде вільний.
Але мама не виходила довго. А коли вийшла — у руках у неї не було ні пакета, ні коробки. Серце Тараса стислося.
Зітхнувши, мама сіла у машину, роздратовано клацнувши дверцятами.
— Мені здалося, ти вибрала сукню. Чому не купила? Дорого? Я б допоміг із грошима, — сказав Тарас. Їхати ще кудись йому не хотілося.
— Ні, сукня ідеально підійшла. Уяви, ця дівчинка сказала, що я у ній виглядаю ледь на шістдесят.
— Ну й що? Ти справді виглядаєш молодше, — здивовано відповів Тарас. — Вона зробила тобі комплімент.
— І ти туди ж. Дуже сумнівний комплімент. І чого їх тільки вчать. Зовсім не вміють спілкуватися з покупцями, — скаржилася мама.
— Не розумію. Ти образилася на комплімент і не купила сукню?
— Саме так. Краще б сказала, що виглядаю на п’ятдесят. Груба лестощ, звісно, але приємніше, ніж коли кажуть, що я виглядаю на свій вік.
— Мам, для своїх шістдесяти п’яти ти виглядаєш чудово. Не розуміТарас, усміхнувшись, обняв маму і сказав: «Головне, що ми знайшли ідеальну сукню, а тепер і мою ідеальну дружину».
