Щось він їсть за трьох, а думає лише про себе Я замінила холодильник на чоловіка вдома.
Він поглинає все, наче нічого не було, а я вже не дружина просто ходячий склад продуктів.
Колись я думала, що замки на холодильники це жарт. Одна з тих кумедних картинок, що літають в інтернеті. Але потім я її побачила на власні очі сталевий замок з маленьким ключиком у господарському магазині. Я завмерла, дивилася на нього, і вперше серйозно подумала: а купити? Не щоб захистити їжу від дітей чи злодіїв. А від власного чоловіка
Мене звуть Соломія, мені тридцять, і ми живемо з чоловіком та донькою у Львові. Працюю не покладаючи рук, метушилася, як біс у дзбані, як у нас кажуть. Але найбільше мене виснажує не робота, не дитина, а той, з ким ділю дах. Мій чоловік, Богдан, не бачить нічого, крім своєї тарілки. Він їсть. Постійно. Без розбору, без міри, без сорому.
Повертаюся втомлена, знаючи, що в холодильнику залишилося трохи вечері шматок мяса, сиру, можливо, йогурт для доньки. Але коли відчиняю дверцята порожньо. Не трохи зїдено, а знищено до останньої крихти. Безсоромно, без попередження, він все поглинув. Вночі. Ковбасу, сир, навіть малину, куплену для дитини все зникло, ніби провалилося крізь чорну діру.
Одного разу купила полуниці для донечки. Знаєте, скільки вони коштують не в сезон? Але вона побачила їх на ринку й так просила Не змогла відмовити. Дома вона їла їх з такою ніжністю, з таким щастям Я спеціально відклала трохи на завтра, поставила в холодильник. А вранці миска порожня. Він зїв все. До останньої ягоди. І ще сміється: «Та купиш ще! Гроші ж є, у чому проблема?»
Проблема, Богдане, в тому, що ти ніколи не думаєш! Ні про доньку, ні про мене! Не запитав, не подумав, просто знищив, ніби так і треба. А я лише кухарка, яка постійно купує та готує. Ти зїв останню ковбасу і що? Ні каяття, ні спроби виправитись.
Його виховувала мати, яка годувала без міри з дитинства. Величезні порції, солодощі за будь-яку поведінку. Він високий, колись займався спортом, але звички лишилися. Я? Завжди дотримувалася помірності. Намагаюся виховувати доньку так само без зайвого, але з розумінням. Але з батьком вона вчить інше: ковтати все, відразу.
Справа не в грошах. У нас усе є: я працюю у дизайнерській агенції, він у транспортній компанії, доходи стабільні. Це питання поваги. Думки про інших перед собою. Бачиш щось? Запитай кому це призначено? Донька хотіла? Дружина відклала? Невже так складно?
І ось я знову біля холодильника. Знову порожньо. Знову цей гнів, що піднімається зсередини, німий і палаючий. Мені годі. Я не виходила заміж, щоб стати завгоспом. Я хотіла бути коханою жінкою, матірю, подругою. А не постачальником їжі для чоловіка, який бачить у цьому домі лише тарілку і диван.
Я йому сказала: ти живеш не в сімї, а як самотній чоловік, тільки з відкритим доступом до нашого холодильника. А він лише знизує плечима: «Погана господиня, якщо їжі не вистачає. У хороших дружин завжди щось є під рукою». Серйозно? Тоді чому б не купити пральну машину замість дружини?
Останнім часом я все частіше думаю: можливо, мені потрібен не замок на холодильник, а ключ до власного життя. Життя, де я не буду засуджена лише служити. Життя, де мої бажання хтось буде враховувати. Життя, де я не просто дружина, а людина, яку слухають і поважаю.
*Іноді найважче не знайти вихід, а наважитися ним піти.*
