Він поводиться огидно, виливає свої сільські комплекси, але я не можу його покинути!
Коли мій шлюб розпався, мені здавалося, що під ногами провалюється земля. Розлучення з чоловіком стало справжньою катастрофою – я думала, що вже ніколи не виберуся з цієї темряви.
Єдине, що врятувало мене від безодні депресії, – це робота. Я вчепилася в неї, як у рятувальне коло. Батьки, друзі, колеги – усі простягнули мені руку допомоги, хоча мама з татом, здавалося, страждали навіть більше за мене, бачачи мої муки. Через рік-два я почала вставати на ноги, крок за кроком повертаючись до колишнього життя, до тієї жінки, якою була до всієї цієї трагедії.
І ось тоді в моє життя врився Богдан. Через нього я втратила всіх, хто був мені дорогий, і тепер стою на роздоріжжі, не знаючи, як вирватися з цього кошмару. Не скажу, що закохалася в нього без пам’яті – ні, такого не було. Але мені подобалася його компанія: ми гуляли набережною в нашому невеличкому містечку на Дніпрі, він здавався таким простим і щирим. Було приємно запрошувати його додому – він лагодив кран, копався в моїй старій машині, в якій я нічого не тямлю, а я готувала вечерю, і ми говорили про все на світі.
Може, це просто виправдання, але поступово я дозволила Богданові влізти в моє життя. Він переїхав до мене в квартиру у Черкасах, і з того часу все пішло шкереберть. Мене бісило, що він постійно сидить без роботи – то його звільняють, то він сам іде, скаржачись на начальство. Його дружбани, п’яні та нахабні, тягли його по заливашках, а він платив за їхню випивку, хоча сам ледве зводив кінці з кінцями.
Нестерпне життя з ним
Богдан приводив додому якихось підозрілих типів – без попередження, не питаючи, чи хочу я їх бачити. Йому було байдуже, чи втомилася я після зміни, чи є в мене сили готувати на юрбу чи хоча б зварити чаю. Через цих його «гостей» мої справжні друзі – ті, хто був зі мною в найчорніші дні, – один за одним перестали заходити. А якщо хтось і завітав, Богдан поводився як останній хам. Навіть коли був сам, він умів усе зіпсувати: грубив, кидав єдкі фрази, виливав свої образи.
Він постійно твердив, що йому не пощастило в житті: народився в глухому селі під Житомиром, навчався в якомусь технікумі, але кинув, так і не отримавши диплома. І все це він виливав на мене – дивився так, ніби я щось йому винна, вимагав гроші на цигарки, хоча сам не заробляв і копійки. Рідні в один голос твердили: «Олесю, він тобою користується, виженАле одного ранку я прокинулася і зрозуміла: іноді самотність — це не покарання, а шанс на новий початок.
