ВОНА БУДЕ ЖИТИ З НАМИ…
Надокучливим дзвінком сповістив дзвінок, що хтось прийшов. Марія скинула фартух, витерла руки й пішла відчиняти двері. На порозі стояла донька з молодим чоловіком. Жінка впустила їх у квартиру.
— Привіт, мамо, — поцілувала її в щоку донька. — Знайомся, це Віталій, він буде жити з нами.
— Добридень, — привітався юнак.
— А це моя мама, тітя Марія.
— Марія Іванівна, — поправила вона доньку.
— Мам, що в нас на вечерю?
— Горохова каша з ковбаскою.
— Я не їм горохову кашу, — відповів хлопець, роззувся й пройшов у кімнату.
— Ну, мам, ти що, Віталій не їсть горох, — дівчина зробила великі очі.
Парень влаштувався на дивані, кинувши рюкзак на підлогу.
— Це, між іншим, моя кімната, — сказала Марія.
— Віталіку, ходімо, я покажу, де будемо жити, — гукнула Оленка.
— А мені тут подобається, — буркнув він, підводячись.
— Мам, а ти поки придумай, чим нагодувати Віталія.
— Навіть не знаю… У нас лишилася половинка пачки ковбаси, — знизала плечима Марія.
— Піде, з гірчицею, хлібом, — відгукнувся він.
— Ну й добре, — лише й змогла сказати Марія, йдучи на кухню. — Раніше котят та цуценят у дім тягала, а тепер ось це привела… Ще й годуй його.
Вона наклала собі горохової каші, поклала на тарілку дві смажені ковбаски, підсунула миску з салатом і з задоволенням почала вечеряти.
— Мамо, ну чого ти тут сама їси? — увійшла на кухню донька.
— Бо я прийшла з роботи й хочу їсти, — відповіла Марія, жуючи. — Хто хоче їсти, нехай сам накладає чи готує. І ще одне питання: чому Віталій буде жити у нас?
— Як чому? Він мій чоловік.
Марія мало не поперхнулася.
— Як чоловік?!
— Так. Я вже доросла й сама вирішую, за кого виходити. Мені, до речі, вже дев’ятнадцять.
— Ви ж мене на весілля навіть не запросили.
— Якої ще весілля? Просто розписалися. Раз ми подружжя, то й житимемо разом, — відповіла Оля, дивлячись на матір.
— Ну, вітаю. А чому без весілля?
— Якщо в тебе є гроші на весілля, віддай їх нам, ми знайдемо, куди їх витратити.
— Зрозуміло, — Марія продовжувала їсти. — А чому саме у нас?
— Бо в них однокімнатна квартира, і там живуть четверо.
— То варіант зняти житло не розглядався?
— Навіщо знімати, якщо є моя кімната? — здивувалася донька.
— Ясно.
— То даси нам щось поїсти?
— Олюню, каструля на плиті, ковбаса на сковорідці. Якщо мало, у холодильнику ще є. Накладайте й їжте.
— Мамо, ти не розумієш, у тебе тепер ЗЯТЬ! — наголосила Оля.
— І що? Мені треба в танок пуститися на честь цього? Я втомилася, давай без цих витівок. Руки є — обслуговуйте себе самі.
— Ось чому ти сама!
Оля злісно глянула на матір і вийшла, грюкнувши дверима. Марія повечеряла, помила посуд, витерла стіл і пішла до себе. Переодягнулася, взяла спортивну сумку й пішла у спортзал. Вона була вільною жінкою і кілька вечорів на тиждень проводила у залі й басейні.
Близько десятої повернулася додому. У надії на гарячий чай знайшла на кухні повний безлад — хтось намагався готувати. Кришка від каструлі зникла, тому каша підсохла й потріскалася. Упаковка від ковбаси валялася на столі, поруч лежав зачерствілий хліб. Сковорода підгоріла, а її покриття хтось подряпав виделкою. У мийці — гора посуду, на підлозі — солодка пляма. У квартирі пахло цигарками.
— Оце новина… Оля ніколи так не свавила.
Марія відчинила двері до кімнати доньки. Молоді пили вино й курили.
— Олю, іди прибери кухню. Завтра купиш нову сковороду, — сказала мати й пішла, не зачинивши дверей.
Оля схопилась і кинулась за нею.
— А чому це ми маємо прибирати? І де я візьму гроші на сковороду? Я не працюю, я вчуся! Тобі жалко посуду?
— Олю, правила в цьому домі знаєш: поїв — прибери, набезобразнив — прибери, щось зламав — купи нове. Кожен прибирає за собою. І так, мені шкода сковороди — вона коштує не копійки, а тепер зіпсована.
— Ти не хочеш, щоб ми тут жили! — випалила донька.
— Так, — спокійно відповіла Марія.
— Але тут є і моя частка!
— Ні. Квартира цілком моя. Я на неї заробила. Ти лише прописана. Вирішуй свої проблеми за свій рахунок. Хочеш жити тут — дотримуйся правил.
— Я все життя жила за твоїми правилами! Я вийшла заміж, і тепер ти мені не указ! — скрикнула Оля. — До того ж, ти вже пожила — віддай нам квартиру.
— Я віддаю вам лавку біля під’їзду. Так, вийшла заміж? Мене не спитала. Ночуй тут сама або з чоловіком, але в іншому місці. Він тут жити не буде.
— Та здо— Забирай свої речі й іди, — сказала Марія, зачиняючи двері перед обличчям доньки, а потім довго стояла, дивлячась у вікно, де завмирали вечірні вогні Київа, і думала, чи правильно вона зробила.
