Він втік до Польщі, залишивши мені свою доньку, — а я знайшла в цьому найдорожче
Буває, життя підкидає такі повороти, від яких спершу перехоплює подих, а потім раптом усвідомлюєш: саме це і стало твоїм порятунком. Саме у болі народжується любов, міцніша за кров. Ця історія не про зраду, хоча й починається з неї. Вона про те, як із розбитого можна збудувати ціле.
Мене звуть Оксана, я з Черкас. Зараз мені 53. Коли все почалося, мені було 33 — розлучена жінка з двома доньками, по вуха у клопотах, але з надією, що життя, можливо, ще подарує мені щось гарне.
І тоді на моєму шляху з’явився Богдан. Удівець. Його дружина померла, залишивши йому маленьку донечку — Соломію. Дівчинка була наче ангел із казки: кучеряве світле волосся, великі блакитні очі, сумні й уважні. Богдан був стриманий, мовчазний, але здавався порядним чоловіком. Я бачила в ньому не лише чоловіка, а й людину, якій потрібна підтримка.
Ми почали жити разом. Я відкрила йому двері свого дому й серця. Мої дівчатка прийняли Соломію як рідну. Богдан не пив, не кричав, не влаштовував сцен, не ділив дітей на «своїх» і «чужих». Я думала, що все буде добре. Не відразу, але з часом ми станемо справжньою родиною.
У Богдана не йшло з роботою. Один місяць приносив трохи, інший — майже нічого. Але в нас був дім, моя зарплата якось покривала витрати, і ми всі трималися. Я старалася вірити у краще.
А потім він сказав, що збирається до Польщі. Нібито там був його друг, який обіцяв роботу. Богдан хотів поїхати, заробити грошей, а потім забрати нас усіх. Я сумнівалася, намагалася його відмовити, але він був сповнений ентузіазму. І я поступилася.
Він поїхав. А Соломія залишилася зі мною. Перші тижні він двічі подзвонив — з різних номерів, з різних міст. А потім — тиша. Його номер став недоступним, так званий друг не виходив на зв’язок.
І ось так — просто й цинічно — Богдан залишив мені свою доньку. Як заповіт. Як нібито тимчасовий тягар. Поїхав будувати своє нове життя, забувши про тих, кого називав родиною.
Але знаєте що? Я не злюся. Бо саме завдяки цьому я знайшла Соломію — найдивовижнішу дівчинку, яка стала не просто частиною мого життя, а його серцем.
Соломія сумувала за батьком, особливо перші місяці. Але вона бачила, що мої діти теж ростуть без тата, і, здавалося, це допомогло їй швидше прийняти все, що сталося. Ми стали маленькою жіночою командою. Чотири жінки, які виживають, сміються, плачуть, працюють і мріють — разом.
Я продовжувала працювати, як і раніше. Старша донька пішла підробляти ще в школі. Молодша наслідувала її приклад. А Соломія — наша молодша, наше сонячне промін
