Він втік до Німеччини, залишивши мені свою доньку — а я знайшла в цьому найдорожче.
Інколи життя підкидає такі повороти, що спершу перехоплює подих, а потім раптом розумієш — саме це і стало твоїм порятунком. Саме в болі народжується любов, яка міцніша за кров. Ця історія не про зраду, хоч і починається з неї. Вона про те, як із розбитого можна зібрати ціле.
Мене звуть Оксана, я з Черкас. Зараз мені 53. Коли все почалося, мені було 33 — розлучена жінка з двома доньками, по вуха в турботах, але з надією, що життя, можливо, ще подарує щось гарне.
Тоді на моєму шляху з’явився Богдан. Удівець. Його дружина померла, залишивши йому маленьку донечку — Соломію. Дівчинка була немов ангел із ікони: кучеряве світле волосся, великі блакитні очі, сумні й усвідомлені. Богдан був стриманий, мовчазний, але здавався порядним чоловіком. Я бачила в ньому не лише чоловіка, а й людину, якій потрібна підтримка.
Ми почали жити разом. Я відкрила йому двері свого дому й серця. Мої дівчата прийняли Соломію як рідну. Богдан не пив, не кричав, не влаштовував сцен, не ділив дітей на «своїх» і «чужих». Я думала, що все буде добре. Можливо, не відразу, але з часом ми станемо справжньою родиною.
У Богдана не йшло з роботою. Один місяць приносив копійки, інший — майже нічого. Та в нас був дім, моя зарплата якось тягнула витрати, і ми всі трималися. Я намагалася вірити у краще.
А потім він сказав, що збирається до Німеччини. Нібито там був знайомий, який обіцяв роботу. Богдан хотів поїхати, заробити грошей, а потім забрати нас усіх. Я сумнівалася, намагалася його відмовити, але він був сповнений ентузіазму. І я поступилася.
Він поїхав. А Соломія залишилася зі мною. Перші тижні він двічі подзвонив — з різних номерів, з різних міст. А потім — тиша. Його номер став недоступним, той самий «знайомий» не виходив на зв’язок.
І ось так — просто й цинічно — Богдан залишив мені свою доньку. Немов заповіт. Немов тимчасовий тягар. Пішов будувати своє нове життя, забувши про тих, кого називав родиною.
Але знаєте що? Я не злюся. Бо саме через це я знайшла Соломію — найдивовижнішу дівчинку, яка стала не просто частиною мого життя, а його серцем.
Соломія сумувала за батьком, особливо перші місяці. Але вона бачила, що мої діти теж ростуть без тата, і, здається, це допомогло їй швидше прийняти все, що сталося. Ми стали маленькою жіночою командою. Чотири жінки, які виживають, сміються, плачуть, працюють і мріють — разом.
Я продовжувала працювати, як і раніше. Старша донька ще в школі почала підробляти. Молодша йшла її слідом. А Соломія — наша молодша, наше сонячне промін
