Він усе ж залишив. Перша коханка Ярослава, що розквітла на першому курсі Харківського національного університету, закінчилася трагічно. Дівчина їхала з батьками на дачу в Київську область, коли в їхню легковушку влетів вантажівка, водій якої заснув за кермом. Лобове зіткнення. У машині не вижив жоден пасажир.
Тоді Ярослава буквально потемніла від скорботи. Батьки виводили його до лікарень, підштовхували до таблеток і пропонували взяти академічну відпустку. Він слухняно ходив до лікарів, приймав призначені ліки, та відмовлявся залишити університет. «Там мені буде легше», твердо заявив він батькам.
Весь другий курс пройшов, ніби в тумані: лекції, контрольні, зачіти, іспити. Ярослав відчував себе бездушним роботом. На початку третього курсу в їхню групу приєдналася новенька, Зоряна. Вона одразу почала звертати на нього увагу.
Зоряна не була просто симпатією для Ярослава йому байдуже. Однак вона виглядала серйозно зацікавленою. Вона майже не залишала його, сиділа поруч на усіх парах, підганяла в їдальню, змушувала їсти. «Ти мені дуже подобаєшся!» відкрито визначала вона свої почуття, і Ярослав поступово піддався.
Хоч Ярослав не любив Зоряну, у його серці з’явилося щось схоже на вдячність і повагу. Якщо він так потрібен їй, чому б і ні? Хоча б одним щасливим людям стати.
На четвертому курсі вони почали зустрічатися, а вже наступного року Ярослав зрозумів, що більше так не може. Любити дівчину йому не вдалося, хоча він бачив, що їй це потрібно. Він все частіше думав про розставання, поки не запізно. «Ми різні, у нас немає майбутнього», шепотів він собі, намагаючись знайти правильні слова і момент. Кожного разу, коли Ярослав намагався розпочати розмову, Зоряна вміло змінювала тему, уникаючи фатальних слів.
Через місяць Зоряна показала Ярославу тест на вагітність з двома смужками. «Це неможливо!» похитнув головою Ярослав. «Ми були надзвичайно обережні! Ти впевнена, що помилки немає? Ти вже була у лікаря?». «Лікаря ще рано, а це вже пятий тест», відповіла вона. «Я дуже сподіваюся, що ти не підведеш мене». Ярослав опустив очі, попросив час на роздуми і наступного дня зробив Зоряні пропозицію.
Шлюбну дату визначили через два місяці, а за два тижні до неї Зоряна, плачучи, подзвонила: вона в лікарні. Ні, не треба її відвідувати це жіноча лікарня. Сталася нещасна подія, і дитина не вижила. «Я дуже сподіваюся, що ти не залишиш мене в цей важкий момент», просила вона. «Не залишу», зітхнув Ярослав. Шлюб відбувся у визначений день.
Через рік Ярослав знову задумався, чи не вчинив він величезну помилку. З іншого боку, якщо б він розійшовся, його вважали б підступним не лише в очах рідних і друзів, а й у власних. Тепер же все було інакше: без трагедій, без драм. Вони обидва захистили дипломи, працювали, стали самостійними людьми. Чи варто було подивитися правді в очі? Чи розлучитися, поки ще молоді, поки немає дітей?
Ярослав натякнув Зоряні, що вони поспішали з весіллям, що їх ніщо не тримає разом. Вона, таємничо усміхаючись, сказала, що вже є щось, що їх обєднує. Точніше хтось. Раніше вона боялася говорити, бо боялася поганого ока, а тепер термін вже більше трьох місяців, і все буде добре. Ярослав не подав на розлучення.
Дочка Марічка народилася в термін здорова, красива, справжня чарівність. На відміну від матері, вона миттєво підкорила серце Ярослава. Тепер його життя отримало сенс він жив заради донечки. Марічка, ніби відчуваючи батькову любов, притягувалась до нього і майже не залишала його рук. Пізніше відмовлялась лягати спати, якщо батько не читав їй казку. В його обіймах вона приймала навіть найгірший препарат без крику.
А Ярослав страждав. Дочку він обожнював, а до дружини з часом розвинувалась постійна неприязнь. Не підвищував голос, не був грубим, проте приховувати відчуження ставало все важче. Зоряна все це відчувала, розуміла, плакала, впала в істерики, але що могло допомогти? Не можна змусити людину кохати.
Марічці було шість, коли Ярослав подав на розлучення. «Пробач, сказав він Зоряні, я більше не можу так жити. Я мучу тебе, мучу себе. Боюсь, це не приведе до добра. Давай розійдемось, доки ще молоді. Я знаю, ми зможемо влаштувати своє життя і бути щасливими, лише не разом. Марічку я готовий забрати» його слова перервав крикливий сміх Зори: «Марічку? Собі? Як ти все це вирішив! За всіх! Ти жартуєш! Тільки фіг тебе, а не дочка! Якщо ми розлучимося, я поїду на інший кінець України, щоб ти її більше ніколи не бачив! Ти знаєш, що я зроблю!»
Наступного дня Ярослав забрав заяву. Такий ризик був занадто великим.
Через ще шість років він знову спробував розірвати шлюб тепер Марічка вже доросла, і її думка важила при виборі місця проживання. Загроза Зори уїхати вже не лякала.
«Розлуч
