Ти не повіриш, що сталося зі мною. Першу любов – Оленка, ще на першому курсі в Київському університеті – ми разом їхали на дачу до батьків, а в їхню «заправку» влетів вантажівка, водій заснув за кермом. Лобове зіткнення. У легковушці ніхто не вижив.
Тоді я, Володимир Ковальчук, просто роздягнувся від горя. Батьки вивозили мене до лікарів, підганяли таблетки, пропонували академічну відпустку. Я ходив до доктора, приймав ліки, та відмовився кидати університет. «Там буде легше», – сказав я мамі й татові.
Другий курс пройшов, як у тумані – лекції, контрольні, іспити. Я був ніби робот: холодний, без емоцій. І ось, на початку третього курсу до нашої групи приїхала новенька, Орися. Відразу почала проявляти інтерес до мене.
Орися мені не дуже сподобалась спочатку, а я був байдужий. Але вона не здавалась: сиділа зі мною на всіх парах, штовхала в їдальню, змушувала їсти. «Ти мені дуже подобаєшся!» – говорила вона відкрито, і я, зрештою, здався.
Я все ще не кохав її, але відчував щось схоже на вдячність і повагу. Якщо вона мене так сильно потребує, то чому б і ні? Хоча б один щасливий человек був.
Ми почали зустрічатися на четвертому курсі, а вже наступного року я зрозумів, що так більше не можу. Любов до Орисі не виникла, хоча бачив, що їй це потрібно. Я все частіше думав про розставання, адже ми різні і майбутнього немає. Потрібно було знайти правильні слова і момент… Я кілька разів намагався розпочати розмову, а вона вмить змінювала тему, уникаючи серйозного.
Через місяць Орися показала мені тест на вагітність з двома смужками. «Така не може бути! – схопив я голову. – Ми ж були дуже обережні! Ти впевнена, що немає помилки? Ти була у лікаря?» – «Ще рано до лікаря. А це вже п’ятий тест, – відповіла вона. – Сподіваюся, ти не розчаруєш мене». Я опустив очі, попросив час подумати і наступного дня зробив їй пропозицію.
Дата весілля – через два місяці. За два тижні перед нею Орися зателефонувала, розплакуючись, і сказала, що в лікарні. Не треба її відвідувати, це жіноча лікарня. Сталося нещастя, вона втратила дитину. «Сподіваюся, ти не підведеш мене в цей важкий час», – прошила вона. «Не підведу», – зітхнув я. Весілля відбулося в запланований день.
Через рік я знову задумався, чи не помилявся. З одного боку, якби я вийшов з цього, я був би вважаний підлим перед родичами, друзями і перед самим собою. Зараз же все було інше: ні трагедій, ні драм. Ми закінчили дипломи, працювали, були дорослими, самостійними. Може, варто подивитися правді в очі? Може, розлучитися, доки ще молоді, доки немає дітей?
Я натякнув Орисі, що ми поспішили з весіллям, що нас ніщо не тримає разом, а вона, загадково посміхаючись, сказала, що вже щось їх об’єднує. Точніше – хтось. Раніше не говорила, бо боялася поганого ока, а тепер термін більше трьох місяців, і все буде добре. Я ж не подавав на розлучення.
Дочка Тетяна народилась у строк – здорова, красива, чарівна. Вона одразу підкорила моє серце, на відміну від мами. Тепер життя набуло сенсу – я живу заради донечки. Тетяна, як відчуваючи папину любов, тягнеться до мене і майже не відпускає мої руки. Хоча б іноді відмовлялася лягати спати, якщо я не зачитаю їй казку. Від мого обійму приймала навіть найгірший сироп без скарг.
А я мучився. Дочку обожнював, а до дружини Орисі з часом зростала неприязнь. Я не піднімав голосу, не був грубим, та приховати відчуження ставало все важче. Орися все це відчувала, плакала, розгортала істерики, бо що ще можна зробити? Любити силою неможливо.
Тетяні було шість, коли я подавав на розлучення. «Прости, – сказав я Орисі, – я більше так не можу. Я мучаю тебе, мучу себе. Боюсь, ні до чого хорошого це не приведе. Давай розійдемося, доки ще молоді. Я готовий забрати Тетяну…» – мене перебила її істерична сміхота: «Тетяну? Для себе? Оце так рішення! За всіх! Ти ж не про Тетяну! Якщо розлучимося, я поїду на інший кінець України, щоб ти дитину більше ніколи не бачив! Знаєш, я це зроблю!»
Наступного дня я забрав заяву. Такий ризик був занадто великий.
Ще шість років пройшло, і я знову хотів розірвати шлюб – вже Тетяна була дорослою, її думка важила при виборі місця проживання. Тепер погроза Ориси уїхати не лякала.
«Розлучення? Після стількох років? – кричала вона. – Ти безпристрасна тварина! Я віддала тобі молодість! Я народила тобі дитину! Кому я тепер потрібна? Якщо підеш, я не живу. І залишу записку Тетяні, що ти вбив мене. Вона ніколи не пробачить!» – я лише зітхнув і покив головою. Орися знову перемогла.
Більше спроб втекти я не робив. Зрозумів, що все безнадій
