25 листопада, Київ
Сьогодні я зрозуміла, що наш шлюб був лише зручним спільним проживанням, а не справжньою парою. Артем, мій колишній, стояв у дверях мого офісу, рука в кишені, і холодно сказав, що подає на розлучення. Я відчувала, як його слова вразили мене, немов удар у живіт, проте на обличчі залишилась спокійна маска, а пальці стискали ручку планера.
«Ти справді так вважаєш?» спробувала я тримати голос рівним. «І навіщо?»
День був важким: наш видавничий директор знову скасував проект, клієнт розлючився через одну помилку в контракті, а я потрапила під дощ, коли поверталася додому. Останні місяці наші стосунки перетворилися на ввічливе співіснування двох випадкових мандрівників. Артем постійно в дорозі, я у роботі. Спільні вечері стали рідкістю, розмови поверхневими, інтимність обовязком.
«Наш шлюб вже вичерпав себе. Я зріс» сказав він, наче очевидне не варто пояснювати.
«Зріс», підвела я гірку посмішку. Пять років тому він був невпевненим письменником, чия перша книга провалилась. Тоді ж коротенькі оповідання в малих журналах залишалися непоміченими. Тепер, коли його остання книга несподівано стала бестселером, він «зріс».
«Артем», піднялася я з-за столу, «поговоримо спокійно. Що сталося?»
Я вже знала відповідь. Кілька місяців тому я помітила новий аромат у його одязі після чергової презентації.
«Не про це», відвернувся він, і я зрозуміла, що підозри підтверджені. «Ти занадто буденна, Зоря. Мені потрібна муза, а не клерка, що перевіряє коми».
Біль і образа розрвали мене.
«Буденна? Ти забула, скільки ночей я редагував твої «бестселери»? Ти забула, як я виправляв кожну сторінку, пропонував повороти сюжету, переписував діалоги?»
«Не перебільшуй», скривився він. «Ти лише виконувала технічну роботу. Ідеї, сюжет, персонажі мої».
«А моє імя на обкладинці? Ми ж домовились!» крикнула я.
«Зоря, ти залишишся клерком у видавництві, а я підніматимусь на вершину», відповів він, сміючись холодно.
«Слава пройде, а що залишиться? Хто ти без неї?» спитала я.
«Ти залишишся сірим мишеням з комплексом спасителя», підкреслив він, оглядаючи мене від голови до ніг.
Тихо, без сліз, я залишила його слова в голові: «Ти завжди будеш сірим мишеням Я лише починаю підйом».
Після того, як він вийшов, я схопила фотографію, на якій ми стояли під час презентації його першої книги, і прошепотіла: «Ти помилявся. Я теж лише починаю».
Тиждень потому, коли Артем вже був у новій квартирі з Оленою, я сиділа в кавярні з Тетяною, яка принесла мені коробку цукерок і пляшку вина.
«Ти, Зоря, справді любила його? Пять років це не жарт», сказала Тетяна.
«Любила, і частково ще люблю, але я не можу розвалитися», відповіла я, піднімаючи келих.
Тоді в двері постукав Алла Петровна, мати Артема. Вона ввійшла з холодною посмішкою і одразу перейшла до справи.
«Артем сказав, що ви розлучаєтесь. Це правильне рішення. Ти не підходила один одному», заявила вона.
«Я хочу запропонувати компенсацію за розлучення», продовжувала вона, «сума в гривнях, щоб уникнути судових процесів».
Я підняла папки з його рукописами, розкинула їх перед нею і крикнула: «Ти знаєш, що це? Це чернетки його першого роману, які я редагувала десятки разів! Без мене другий роман не був би готовий, а бестселер це моя ідея».
Алла Петровна лише знизала плечима і вийшла, залишивши мене з роздратованим відчуттям, що я не проста «середня» людина.
Три роки потому я сиділа в офісі видавництва «Сторінка», коли до мене зайшов Пилип Михайлович, директор. Я очікувала його, а замість нього побачила Зорю, тепер уже в елегантному костюмі, з новою зачіскою, що випромінювала впевненість.
«Привіт, Артем», сказала вона, не приховуючи холодності. «Я головний виконавчий директор «Сторінки» вже другий рік».
Я не зміг довіритися, що вона колись була «сірим мишеням».
«Ти тут, бо у тебе проблеми», продовжила вона, переглядаючи звіт про третю книгу, що провалилася. «Я можу запропонувати контракт».
«Справді?», спитав я, трохи здивований.
«Так. У мене є ідея роману про твоє життя. Ти повернешся до першої дружини, і це буде хітом».
Я був у шоку, коли вона додала, що в сюжеті я маю розлучитися з Оленою і повернутись до не
