Він пішов, як тільки дізнався про діагноз нашого сина. А я залишилася бо не могла покинути дитину саму.
Досі памятаю той день наче він врізався в моє життя назавжди.
Лікар тримав у руках знімки, швидко пояснюючи про аномалії, ураження, функціональні відхилення. Слова пролетіли крізь мене, як вітер крізь порожнє вікно. Я сиділа, не бажаючи розуміти. Не могла.
Але одне речення пройняло моє серце, як блискавка:
«Мова не розвинеться. Ні зараз. Ніколи. Він не заговорить».
Холодний кабінет, твердий стілець, білий халат. І мій маленький син теплий, живий, довірливо притулився до грудей. Він мирно спав, його крихітне тіло тремтіло уві сні, а я ніби оглухла. Голос лікаря став фоном, далеким, безглуздим шумом. Лише та фраза чорна, гостра, у серці залишилася зі мною назавжди.
Він ніколи не зможе сказати «мамо», не розповість про страх чи мрію. Не запитає, чому небо синє, хто живе за місяцем. Не промовить жодного слова.
Я не вірила.
Просто не могла повірити.
Це помилка. Обовязково помилка. Він ще малюк просто розвивається повільніше. Йому потрібен хороший спеціаліст. Логопед. Масажі. Можливо, процедури? Курси? Реабілітація?
«Ми зробили все можливе», сказав лікар. «У нього важке ураження центральної нервової системи. Мовні центри не активуються. Це не виправити».
У той момент я перестала відчувати під собою землю. Кімната заплила, думки розсипалися. Я притиснула сина так сильно, ніби моє тепло могло знищити діагноз, ніби сама любов латала пошкоджені звязки в його мозку.
А він спав. Спокійно. Без страху. Без болю.
А всередині мене роздирав крик, який не міг вирватися назовні.
Вагітність була несподіваною. Але стала світлом, даром, надією.
Олексій був щасливим. Мріяв стати батьком. Жили скромно, знімали однокімнатну, але будували плани. Про будинок. Про садочок. Про школу.
Кожного вечора він клав руку на живіт і говорив:
«Чуєш? Це наша дитина. Буде сильним, як тато. Розумним, як мама».
Я сміялася, притискаючись до нього. Вибирали імя за літерами, щоб гарно звучало. Думали про кімнатку, ліжечко, перші іграшки.
Вагітність була важкою. Нудота, слабкість, тривоги. Але я витримала заради того руху всередині, заради його першого подиху. Заради нього.
Коли почалися передчасні пологи, мені було страшно. Але Олексій був поруч. Він тримав мене за руку в пологовому, спав у коридорі лікарні, купував усі краплі, які просили лікарі.
Син народився занадто маленьким. Занадто крихким. З недостатньою вагою, з гіпоксією, з кисневою маскою і трубками. Я не відходила від кувеза жодної хвилини.
Коли нас нарешті виписали додому, я подумала: тепер буде легше. Тепер почнеться нове, добре життя.
Але місяці минали а він мовчав.
Не гулив. Не лепетав. Не реагував на імя.
Я говорила лікарям вони відповідали:
«Зачекайте, діти розвиваються по-різному».
Йому виповнився рік жодного слова.
Півтора не показував пальцем, не просив на ручки, не дивився в очі.
Я проводила безсонні ночі, шукаючи відповіді на форумах, у медичних статтях. Шукала надію. Пробувала все: розвиваючі ігри, методику Домана, масажі, музику, заняття з логопедом.
Іноді здавалося ось воно! Він зрозумів! Зараз скаже!.. Але тиша залишалася.
А потім ми отримали діагноз.
Олексій почав мовчати.
Спочатку кричав на лікарів, на життя, на мене.
Потім взагалі перестав говорити. Лише погляди. І мовчанка.
Затримувався на роботі.
Потім почав повертатися пізно.
А потім просто не приходив.
І одного дня сказав:
«Я не можу так жити. Боляче. Не хочу бачити його страждання. Не витримаю».
Я сиділа, тримаючи сина на руках. Він спав, притулившись до мого плеча. Я мовчала.
«Пробач», сказав Олексій. «Я йду».
Він пішов до жінки, у якої була здорова дитина.
Дитина, яка сміється, бігає, каже «мамо».
А я залишилася сама.
З моїм хлопчиком. З моєю любовю. З моїм болем.
Я не маю права слабшати.
Немає дня, коли я можу собі дозволити відпочити.
Жодної хвилини, щоб заплющити очі і забути.
Мій син не говорить. Не може сам їсти, вдягатися, попросити води чи сказати, що болить.
Коли плаче це не капризи, а крик, який він не може озвучити.
Вночі він майже не спить.
Я теж.
Удень безкінечні заняття: розвиток, масажі, терапія, гімнастика.
Я веду щоденник, щоб нічого не забути: ліки, графіки, реакції.
Працюю вночі.
Дистанційно. Іноді підробляю за копійки, іноді просто щоб не зїхати з глузду.
Живемо на допомогах та пенсії за інвалідністю.
На обіцянках. На надії. На любові, яка ніколи не закінчується.
Я більше не жінка.
Не донька.
Не подруга.
Я мати.
Його мати.
Його
