Він пішов, як тільки дізнався про діагноз нашого сина. А я залишилась бо не могла покинути свою дитину наодинці.
Досі памятаю той день ніби він врізався в моє життя назавжди.
Лікар тримав знімки, швидко говорив про аномалії, ураження, функціональні відхилення. Слова пролетіли крізь мене, як вітер крізь порожнє вікно. Я сиділа, не бажаючи розуміти. Не могла.
Але одне речення пройняло моє серце, як блискавка:
«Мова не розвинеться. Ніколи. Не зараз. Не потім. Він ніколи не заговорить.»
Холодний кабінет, жорсткий стілець, білий халат лікаря. І мій маленький син теплий, живий, довірливо притиснувся до грудей. Він мирно спав, його крихітне тіло тремтіло уві сні, а я я ніби оглухла. Голос лікаря став фоном, далеким, безглуздим гудінням. Лише та фраза чорна, гостра, у серці залишилась зі мною назавжди.
Він ніколи не зможе сказати.
Ніколи не промовить «мамо», ніколи не розкаже про страх, про сон. Не спитає, чому небо синє, чи хто живе за місяцем. Не вимовить жодного слова.
Я не вірила.
Просто не могла повірити.
Це помилка. Напевно, помилка. Він ще зовсім малюк просто розвивається повільніше за інших. Йому потрібен хороший фахівець. Логопед. Масажі. Може, процедури? Курси? Реабілітація?
«Ми зробили все можливе», сказав лікар. «У нього тяжке ураження центральної нервової системи. Мовні центри не активуються. Це не виправити.»
І в ту мить я перестала відчувати під собою землю. Кімната заплила, думки розсипались. Я притиснула сина так сильно, ніби могла знищити діагноз своїм теплом, ніби сама любов могла відновити зруйновані звязки в його мозку.
А він спав. Спокійно. Без страху. Без болю.
А всередині мене рвався крик, який не міг вирватися.
Вагітність була несподіваною. Але вона стала світлом, подарунком, надією.
Андрій був щасливим. Мріяв стати батьком. Жили скромно, знімали однокімнатну, але будували плани. Про дім. Про садочок. Про школу.
Кожного вечора він клав руку на мій живіт і казав:
«Чуєш? Це наша дитина. Він буде сильним, як тато. Розумним, як мама.»
Я сміялась, притискаючись до нього. Вибирали імя по літерах, щоб гарно звучало. Думали про дитячу, про ліжечко, про перші іграшки.
Вагітність була важкою. Нудота, слабкість, тривоги. Але я витримала заради того руху всередині, заради його першого подиху. Заради нього.
Коли почались передчасні пологи, я злякалась. Але Андрій був поруч. Тримав за руку в пологовій, спав у коридорі лікарні, купував кожну капельницю, яку просили лікарі.
Мій син народився занадто маленьким. Занадто крихким. З недостатньою вагою, з гіпоксією, з кисневою маскою та трубками. Я не відходила від кувеза жодної хвилини.
Коли нас нарешті виписали додому, я подумала: тепер буде легше. Тепер почнеться нове, добре життя.
Але місяці йшли а він мовчав.
Не гулив. Не лепетав. Не реагував на імя.
Я казала лікарям вони відповідали:
«Почекайте, діти розвиваються по-різному.»
Йому виповнився рік жодного слова.
Півтора не показував пальцем, не просився на руки, не дивився в очі.
Я проводила безсонні ночі, шукаючи на форумах, у історіях батьків. Шукала відповіді. Шукала надію. Пробувала все: розвиваючі ігри, карти Домана, масажі, музику, заняття з логопедом.
Інколи здавалось ось воно, настане момент! Він зрозумів! Зараз скаже!.. Але мовчання залишалось.
А потім ми отримали діагноз.
Андрій почав замовкати.
Спочатку кричав на лікарів, на життя, на мене.
Потім перестав говорити взагалі. Лише погляди. І мовчання.
Затримувався на роботі.
Потім почав приходити пізно.
А потім просто не повернувся вчасно.
І одного разу сказав так:
«Я не можу так більше. Боляче. Не хочу бачити його страждання. Не витримую.»
Я сиділа, тримаючи сина на руках. Він спав, притиснувшись до мого плеча. Я мовчала.
«Вибач», сказав Андрій. «Я йду.»
Він пішов до жінки, у якої була здорова дитина.
Дитина, яка сміється, бігає, каже «мамо».
А я залишилась сама.
З моїм хлопчиком. З моєю любовю. З моїм болем.
Я не маю права слабшати.
Немає дня, коли можу дозволити собі відпочити.
Жодної хвилини, коли можу заплющити очі й забути.
Мій син не говорить. Не може сам їсти, одягатись, попросити води, чи сказати, що болить.
Коли плаче це не капризи, а крик, який він не може видати голосом.
Вночі він майже не спить.
Я теж.
Удень безкінечні заняття: розвиток, масажі, терапія, гімнастика.
Я веду щоденник, щоб нічого не забути: ліки, графіки, реакції.
Працюю вночі.
Дистанційно. Іноді підробляю за копійки, іноді просто щоб не зїхати з глузду.
Живемо на допомогах та пенсії з інвалідності.
