Він пішов, як тільки дізнався про діагноз нашого сина. А я залишилася бо не могла покинути свою дитину.
Досі памятаю той день наче він врізався в моє життя назавжди.
Лікар тримав у руках знімки, швидко пояснюючи про аномалії, ураження та функціональні відхилення. Слова пролітали крізь мене, як вітер крізь порожнє вікно. Я сиділа, не бажаючи розуміти. Не могла.
Але одне речення пройняло моє серце, як блискавка:
«Мова ніколи не розвинеться. Ні зараз. Ні потім. Він ніколи не говоритиме».
Холодний кабінет, твердий стілець, білий халат лікаря. І мій маленький син теплий, живий, довірливо притиснувся до грудей. Він мирно спав, його крихітне тіло здригалося уві сні, а я я ніби оглухла. Голос лікаря став фоном, далеким, безглуздим шумом. Лише та фраза чорна, гостра, у серці залишилася зі мною назавжди.
Він ніколи не зможе говорити.
Ніколи не скаже «мамо», не розповість про страх чи мрію. Не запитає, чому небо синє, чи хто живе за місяцем. Не вимовить жодного слова.
Я не вірила.
Просто не могла повірити.
Це помилка. Безумовно, помилка. Йому всього кілька місяців він просто розвивається повільніше за інших. Йому потрібен хороший фахівець. Логопед. Масажі. Можливо, процедури? Курси? Реабілітація?
«Ми зробили все можливе», сказав лікар. «У нього важке ураження центральної нервової системи. Мовні центри не активуються. Це не виправити».
І в той момент я перестала відчувати під собою землю. Кімната заплила, думки розсипалися. Я притиснула сина так міцно, наче моїм теплом могла знищити діагноз, наче сама любов могла відновити пошкоджені звязки в його мозку.
А він спав. Спокійно. Без страху. Без болю.
А всередині мене рвався крик, який неможливо було випустити.
Вагітність була несподіваною. Але вона стала світлом, подарунком, надією.
Андрій був щасливий. Мріяв стати батьком. Жили скромно, знімали однокімнатну квартиру, але будували плани. Про будинок. Про дитячий садок. Про школу.
Кожного вечора він клав руку на мій живіт і говорив:
«Чуєш? Це наша дитина. Він буде сильним, як тато. Розумним, як мама».
Я сміялася, притискаючись до нього. Вибирали імя за літерами, щоб було гарним. Думали про кімнатку, ліжечко, перші іграшки.
Вагітність була важкою. Нудота, слабкість, тривоги. Але я витримала заради того руху всередині, заради його першого подиху. Заради нього.
Коли почалися передчасні пологи, мені було страшно. Але Андрій був поруч. Тримав за руку в пологовому, спав у коридорі лікарні, купував усі краплі, що просили лікарі.
Мій син народився занадто малим. Занадто крихким. З недостатньою вагою, з гіпоксією, з кисневою маскою та трубками. Я не відходила від кувеза ні на хвилину.
Коли нас нарешті виписали, я подумала: тепер буде легше. Тепер почнеться нове, хороше життя.
Але місяці минали а він мовчав.
Не гукав. Не лепетав. Не реагував на імя.
Я говорила лікарям вони відповідали:
«Зачекайте, діти розвиваються по-різникам».
Йому виповнився рік жодного слова.
Півтора не показував пальцем, не просився на руки, не дивився у вічі.
Я проводила безсонні ночі, шукаючи відповіді на медичних сайтах, форумах, історіях батьків. Шукала надію. Спробувала все: розвиваючі ігри, картки Домана, масажі, музику, заняття з логопедом.
Іноді здавалося ось воно, той момент! Він зрозумів! Зараз скаже!.. Але тиша залишалася.
А потім ми отримали діагноз.
Андрій почав мовчати.
Спочатку кричав на лікарів, на життя, на мене.
Потім взагалі перестав говорити. Лише погляди. І мовчанка.
Затримувався на роботі.
Потім почав приходити пізно.
А потім просто не повертався вчасно.
І одного дня він сказав:
«Я не можу так більше жити. Боляче. Я не хочу бачити його страждання. Не витримую».
Я сиділа, тримаючи сина на руках. Він спав, притиснувшись до мого плеча. Я мовчала.
«Вибач», сказав Андрій. «Я йду».
Він пішов до жінки, у якої була здорова дитина.
Дитина, яка сміється, бігає, каже «мамо».
А я залишилася одна.
Зі своїм хлопчиком. Зі своєю любовю. Зі своїм болем.
Я не можу слабшати.
Немає дня, коли я можу дозволити собі відпочити.
Жодної хвилини, коли можна заплющити очі і забути.
Мій син не говорить. Не може сам їсти, одягатися, попросити води чи сказати, що болить.
Коли плаче це не капризи, а крик, який не може вимовити голосом.
Вночі він майже не спить.
Я теж.
Удень безкінечні заняття: розвиток, масажі, терапія, гімнастика.
Я веду щоденник, щоб нічого не забути: ліки, графіки, реакції.
Працюю вночі.
Віддалено. Іноді підробляю за копійки, іноді просто щоб не зїхати з глузду.
Живемо на допомоги та пенсію з ін
