Я бачив, як Олена сиділа за старим дубовим столом у вітальні, тримаючи в руках карманний годинник чоловіка. Важкий, з потертим сріблястим корпусом і тріснутим склом. Стрілки застигли на половині шостої – час, що нічого не значив, а можливо, значив надто багато. Вона крутала їх між пальцями, ніби намагалась повернути їх у рух.
— Що ти приховуєш, Гриша? — прошепотіла Олена, дивлячись на циферблат. — Ти завжди їх носив, навіть коли вони зламалися. Чому?
Григорій помер три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як блискавка. Олені було тридцять два, йому – тридцять п’ять. Вони щойно мріяли про майбутнє: дітей, подорожі, маленький садок за будинком. А час зупинився, як ті годинники.
Олена зітхнула і відклала годинник. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, та кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Гриша ніколи не розповідав, звідки його взяв. Лише казав: «Це важливо, Ленко». І все.
Вона піднялася, підійшла до вікна. Їхній будинок на околиці Київської області занурився в осіннє листя. Діти сусідів грали м’яча, десь гавкала собака. Життя текло, а для Олени воно застигло.
— Досить, — сказала вона собі. — Треба жити далі, хоча б заради нього.
Олена не з тих, хто швидко здається. До шлюбу працювала флористкою в київському салоні, складала букети, що змушували людей усміхатися. Гриша жартував, що вона «домовляє квіти». Він був інженером, мовчазним, але з теплим поглядом. Зустрілися випадково: Олена розхлинула горщик з фіалками біля входу в кав’ярню, а Гриша, що проходив поруч, допоміг зібрати уламки.
— Не хвилюйся, квітка виживе, — сказав він, усміхаючись. — А ти, здається, у шоці.
— Це мій найкращий горщик! — вигукнула Олена, потім розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалась їхня історія. Через рік одружилися, купили будинок в селі, завели кота на ім’я Попіл. Мріяли про дитину. Але доля розвела їх іншим шляхом. Півтора року тому Олена втратила немовля на п’ятому місяці. Гриша був поруч, тримав її за руку, мовчав, а його мовчання звучало голосніше слів. Вони не говорили про біль, просто жили далі. А тепер його вже немає.
Годинник лежав на столі, мов нагадування про недосказане. Олена взяла його і вирішила йти до дверей. У місті був старий годинникар, про якого Гриша колись згадував. Можливо, він знає, що з ним не так.
Майстерня годинникаря розташовувалась в крихкому провулку. Вивіска гласила: «Годинники та час. Ремонт». За прилавком сидів старий з густими бровами і добродушною посмішкою – Семен Павлович.
— Доброго дня, — сказала Олена, класти годинник на прилавок. — Він не йде. Можете полагодити?
Семен Павлович одягнув окуляри і уважно оглянув годинник.
— Хм, старовинна штука, — пробурмотав він. — Німецька, початку двадцятого століття. Звідки у вас?
— Це мого чоловіка. Він їх дуже цінував.
Старий кивнув, ніби зрозумів більше, ніж сказала. Обережно відкрив задню кришку і нахмурився.
— Тут є щось, — сказав, виймаючи складений листок. — Схоже на лист.
Олена застигла.
— Лист? Який лист?
— Не знаю, — пожалив плечима Семен Павлович. — Але годинник не йде, бо механізм заржав. Полагодити можна, займе кілька днів. А лист… він ваш.
Він простягнув їй пожовклий листок. Олена взяла його тремтячими руками, не зважуючи розгорнути.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Повернусь за годинником пізніше.
Дома Олена довго сиділа з листом у руках. Кіт Попіл терся об ноги, муркочучи, а вона не помічала. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгорнула листок. Писав його шрифт Гриша — акуратний, з легким нахилом.
«Моєму малюку, якого я ніколи не побачу.
Вибач, що не зміг тебе захистити. Я обіцяв твоїй мамі, що будемо сім’єю, а життя вирвало інший шлях. Знаєш, я завжди хотів посадити для тебе дерево. Клен, як той, що рос у діда. Він казав, що дерево – це життя, що триває. Якщо ти читаєш це, я не встиг. Але мама зробить це за мене. Вона сильна, моя Олено. Бережи її, добре?
Твій тато, Гриша».
Сльози текли по щоках Олени. Вона притиснула лист до грудей, ніби могла обійняти Гришу через слова. Він написав це після їхньої втрати, та не показав. Чому? Щоб не роздратувати рану? Чи залишити надію?
— Ти завжди все робив по‑своєму, — прошепотіла вона, усміхаючись скрізь сльози. — Добре, я посаджу твій клен.
Наступного ранку Олена поїхала в садово‑насіннєвий центр. Вибрала молодий клен з яскраво‑зеленим листям. Продавчиня, літня жінка на ім’я Віра, помі
