Він не встиг посадити дерево. Я роблю це за нас
Олена сидить за старим дубовим столом у вітальні, тримаючи в руках карманний годинник чоловіка. Він важкий, з потертим сріблястим корпусом і тріснутим склом. Стрілки застигли на половині шостої — часу, який ніщо не означає. Або ж означає занадто багато. Вона крутить їх між пальцями, ніби намагається їх оживити.
— Що ти приховуєш, Гриша? — шепоче Олена, дивлячись на циферблат. — Ти завжди їх носив, навіть коли вони зламалися. Чому?
Григорій помирає три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як удар блискавки. Олені тридцять два, йому — тридцять п’ять. Вони тільки починають мріяти про майбутнє: дітей, подорожі, маленький сад за будинком. А час зупиняється, як цей годинник.
Олена зітхає і кладе годинник. Вона хоче розібрати речі чоловіка, та кожен светр, кожна книга повертає її до нього. Годинник — остання нерозгадана таємниця. Гриша ніколи не говорив, звідки вони. Лише казав: «Це важливо, Ленка». І все.
Вона підходить до вікна. Їхній будинок у передмісті Києва занурений в осіннє листя. Діти сусідів катаються м’ячем, десь гавкає собака. Життя тече, а для Олени воно застигло.
— Досить, — каже вона собі. — Потрібно жити далі. Хоча б за нього.
Олена не з тих, хто здається. До шлюбу працювала флористом у київському салоні, складав букетики, що змушували людей посміхатися. Гриша жартував, що вона «домовляє квіти». Він — інженер, мовчазний, але з теплими очима. Вони познайомились випадково: Олена впала горщик з фіалкою біля входу в кав’ярню, а Гриша, що проходив повз, допоміг зібрати уламки.
— Не переживай, квітка виживе, — сказав він, усміхаючись. — А ти, здається, у шокові.
— Це мій кращий горщик! — розсердилась Олена, а потім розсміялася. Його спокій був заразливий.
Так починається їхня історія. Через рік одружуються, купують будинок у передмісті, заводять кота на ім’я Пух. Мріють про дитину. Але доля міняє план. Півтора року тому Олена втрачає малюк на п’ятому місяці. Гриша тримає її за руку, мовчить, а його мовчання голосніше слів. Вони не говорять про біль, просто живуть. А тепер його немає.
Годинник лежить на столі, нагадуючи про недоговорене. Олена бере його і вирішує йти до дверей. У місті є старий годинникар, про якого Гриша колись згадував. Може, він знає, чому годинник не працює.
Майстерня годинникаря розташована в затишному провулку. Вивіска гласить: «Годинники та час. Ремонт». За прилавком сидить старий чоловік з густими бровами і добродушною усмішкою. Його звати Семен Олександрович.
— Добрий день, — каже Олена, кладе годинник на прилавок. — Він не ходить. Можете полагодити?
Семен Олександрович одягає окуляри і уважно розглядає годинник.
— Хм, старовинна штука, — пробурмотить він. — Німецька, початок двадцятого століття. Звідки ви їх взяли?
— Це мій чоловік. Він їх дуже цінував.
Старий кивнув, ніби зрозумів більше, ніж сказано. Обережно відкрив задню кришку і нахмурився.
— Тут є щось, — сказав, виймаючи складений листок. — Схоже, лист.
Олена застилає подих.
— Лист? Який лист?
— Не знаю, — пожмує плечима Семен Олександрович. — Але годинник не ходить, бо механізм заржав. Полагодити можна, займе кілька днів. А лист… це ваше.
Він передає їй пожовклий листок. Олена бере його тремтячими руками, не вирішуючи розгорнути.
— Дякую, — прошепотіла. — Повернуся за годинником пізніше.
Дома Олена довго сидить з листом у руках. Кіт Пух тереться об її ноги, муркоче, а вона не помічає. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгортає лист. Писемність — Гриша, акуратна, з легким нахилом.
«Моєму малюкові, якого я ніколи не побачу.
Вибач, що не зміг тебе захистити. Я обіцяв твоїй мамі, що будемо сім’єю, а життя вирішило інакше. Я завжди хотів посадити для тебе дерево — клен, як у діда. Він казав, що дерево — це життя, що продовжується. Якщо ти читаєш це, значить, я не встиг. Але мама зробить це за мене. Вона сильна, моя Олена. Бережи її, добре?
Твій тато, Гриша».
Сльози стікають по щоках Олени. Вона притискає лист до грудей, ніби може обійняти Гришу словами. Він написав це після їхньої втрати, та не показав. Чому? Щоб не розбити рану? Або залишити надію?
— Ти завжди робив все по‑своєму, — шепоче вона, усміхаючись крізь сльози. — Добре, я посію твій клен.
Наступного дня Олена їхати в садовий центр. Вона обирає молодий клен з яскраво‑зеленим листям. Продавчиня, літня жінка на ім’я Віра, помічає задумливий погляд Олени.
— Для кого дерево? — питає вона, загортаючи коріння в мішок.
— Для сина, — відповідає Олена тихо. — І для чоловіка.
Віра дивиться на неї тепло.
— Добра справа, донечко
