Пишу вам, Соломія з Івано-Франківська. Довго вагалась, чи варто ділитися цим із світом, але зараз мені справді важко, і я сподіваюсь, що хтось, прочитавши моє зізнання, порадить, як вчинити, або хоча б зрозуміє мене.
Я вже шість років заміжня. Ми з чоловіком живемо у скромній двокімнатній квартирі в Івано-Франківську — не палац, але своє затишне гніздечко, де кожна поличка знає своє місце, а кожен куток приховує спогади. Дітей у нас поки нема, але ми часто про це говоримо, і здавалося б, ось-ось вирішимося. Та останнім часом чоловік все частіше починає розмову, яка вводить мене в ступор і тривогу.
Він мріє про будинок у селі. Причому не просто мріє — він уже передивляється оголошення, пропонує продати нашу квартиру й переїхати в якесь село неподалік. Аргументує просто: природа, простір, тиша, свіже повітря, менше витрат. І ще каже: «Там ми нарешті зможемо збудувати щось справжнє, своє». А може, й дитину заведемо. Але щоразу, коли він починає цю розмову, у мене всередині піднімається паніка.
Я боюся села. Боюся цієї тиші, яка мені здається не затишною, а моторошною. Боюся вечорів на самоті, коли він буде на нічній зміні, а я залишуся одна у великому будинку, де за вікном не світиться жодне віконце. Навіть думка про те, що треба буде йти до магазину за півкілометра по порожній вулиці, викликає у мене жах. Це не примха. Це справжній страх.
Може, хтось скаже: «Соломіє, це просто стрес, звикнеш». А я запитаю — чому я маю звикати до того, чого не хочу? Чому моє життя має змінитися лише тому, що чоловікові набридла тіснота міста? Чому мої почуття повинні поступитися його бажанню?
Він стверджує, що у місті немає майбутнього. Що сусіди нестерпні, що діти (яких у нас поки нема) не висипляться через музику за стіною, що люди стали злими, а повітря — важким. Так, із сусідами у нас справді не ідеально — постійні скандали, гучна музика, крики на сходах. Але ж тут моя робота, моя клініка, мої колеги, мої подруги. Тут моє життя.
У селі у мене не буде нічого. Ні звичного графіку, ні медичного центру за два квартали, ні впевненості, що я знайду роботу за фахом. Я не готова стати домогосподаркою чи їздити до міста маршруткою годину в один бік.
Ми вже кілька разів сварились. Він каже, що я егоїстка, що думаю лише про себе. А я відповідаю: «Хіба не егоїзм — ігнорувати мої страхи?» Він обіцяє, що сам усе влаштує, що мені не доведеться хвилюватись, але я знаю, що все одно буду сама по вечорах. Боятимусь кожного шелесту, кожного постуку вітру у віконницю.
Може, мені бракує сміливості? Може, я занадто міська? Чи занадто боязка? Але щоразу, коли він із запалом показує мені фото якихось милих хатчинок, я відчуваю, як всередині все стискається. Не від радості — від жаху. І я мовчки посміхаюсь, бо не хочу знову сперечатися. Не хочу сварки. Але й туди не хочу.
Я не знаю, що робити. Я люблю свого чоловіка, але не розумію, як ми знайдемо компроміс, якщо наші мрії такі різні. Хіба кохання — це не коли обоє хочуть одного й того самого? Чи може, кохання — це саме вміння чути один одного й не тягнути за собою у чужі страхи?
Поки що все, що я роблю — це ховаю тривогу глибоко всередину й сподіваюсь, що він передумає. Але що, якщо ні? Що, якщо одного дня він просто скаже: «Я їду, а ти вирішуй сама»?
Я не хочу опинитися перед вибором: або зберегти шлюб і втратити себе, або залишитися у місті, але на самоті.
Скажіть, хтось із вас стикався з подібним? Як ви вчинили? Чи варто жертвувати своїм спокоєм заради чиєїсь мрії? Чи треба боротися за себе, навіть якщо це може все зруйнувати?
Я справді не знаю, як жити далі.
