Нічого не винна.
— Ти розбила моє дзеркало, тому тепер сім років будеш моєю боржницею, — прошипів Тарас, власник галереї «ДзеркоМай», і нахилився так близько, що Ярина відчула запах його м’ятного спрею.
Уламки венеційського полотна дзвеніли під її черевиками, відбиваючи світло софітів, немов сотні маленьких спалахів. У горлі стояв порохнявий ком: можна пережити будь-що, але не тріск скла, коли знаєш, що вартість рами — це річний заробіток.
— Я заплачу, — прошепотіла вона.
— Чим? Своїми кривими вітринами? З сьогодні працюєш безкоштовно, поки не віддаси борг.
П’ятнадцять років тому маленька Ярина сиділа в майстерні діда-дзеркальника і ловила відблиски у шматочках амальгами. Дід годував її яблучною пастилою й казав: «Скло пам’ятає правду. Іноди страшно дивитись, але якщо не боятися — пізнаєш себе краще». Після його смерті мати продала майстерню; Ярина вирушила до Києва вступати на промдизайн і підробляла оформленням вітрин. Там її помітив Тарас: високий, харизматичний, обіцяв персональну виставку за «кілька ескізів».
Перші місяці він називав її «музою простору», цілував у руку після кожного вдалого проєкту. Потім почав критикувати: «Блики занадто холодні, додай тепла». Недосолено, але справедливо. До весни тон змінився: «Яка тобі фактура, якщо ти навіть розміри плутаєш?» Потім пішли штрафи за «зіпсовані матеріали». Ярина запевняла себе: «Він суворий, бо вірить у мене».
Того червневого вечора вона переставляла підстави для нової експозиції. Біля входу стояла головна гордість Тараса — дзеркало XVIII сторіччя, рама, ніби плетене з тонкого золота. Сантиметр, лишень сантиметр — і візок із підставою зачепив раму. Тріск, наче постріл. Пауза. Дощ уламків.
— Ти розумієш, що це був лот для королівського аукціону? — Тарас кричав так, що перекрив сигналізацію.
— Я відшкодую, — бурмотіла Ярина, збираючи скляну крихту, — знайду реставраторів…
— Триста тисяч гривень, якщо тобі цікаво. Або сім років рабства. Вибирай.
У підвалі галереї, де не ловив Wi-Fi, Ярина штампувала інсталяції за його ескізами: лампи-лінзи, столи-призми. Тарас приймав роботу і підписував лише своє ім’я. Увечері вона йшла додому, відкривала ноутбук і складала фотографії розбитого дзеркала у цифровий колаж: шукала в хаосі лінію, де тріщини складаються в обличчя.
Раз на тиждень до неї заходила Оксана, керамістка з сусідньої майстерні.
— Де ти пропадаєш? У чатах мовчиш.
— Борг відпрацьовую, — махала рукою Ярина.
Оксана оглядала її потерті долоні, згорблені плечі.
— Знаєш, як ламають скло, щоб зробити вітраж? Нагрівають до болю, а потім різко охолоджують.
— Дякую за метафору, — посміхалася Ярина.
— Метафора метафорою, але в мене на складі повно битої кераміки. Якщо захочеш — бери. Уламок до уламка, і вийде щось нове.
Восени до міста приїхав куратор фестивалю «Місто Світла» — Данило Шевченко. Він шукав авторів для нічного перформансу на старому вокзалі. У галереї йому показали проєкти Тараса; Данило кивнув ввічливо, але погляд затримався на кошику з битим склом.
— Хто працював із цим?
— Відходи, — швидко сказав Тарас. — Нікому не цікаво.
Ярина підняла голову:
— Мені цікаво.
На вулиці Данило підійшов до неї:
— Покажете ескізи, які нікому не показували?
— Якщо ми поговоримо, мене звільнять.
Він простягнув візитку.
— Тоді зустрінемось там, де немає вашого боса. Завтра о восьмій, платформа 3.
Платформа була пуста, лише старі годинники цокали під дахом. Ярина розгорнула на планшеті 3D-модель: гігантська тріснута маска, усередині якої глядачі йдуть лабіринтом дзеркальних стін. Промені проекторів ковзають по уламках, складаючи уривчасті фрази: твої руки криві, ти боржниця, ти ніхто. Чим ближче до центру, тим слова тануть, поки поверхня не стає чистою — лише відбиття облич глядачів.
Данило мовчав, а потім тихо сказав:
— Це не інсталяція. Це особиста революція на 360 градусів. Давай зробимо.
— У мене немає бюджету, немає матеріалів, все бите належить галереї.
— Матеріали знайдемо. А от дозволи… ти сама вирішиш, наскільки готова.
Перші тижні вони збирали «сміття»: старі дзеркала з готелів, биту кераміку Оксани, порожні рами з блошиного ринку. Вночі Ярина різала скло за покинутим заводом, вчилася шліфувати краї наждачкою під шум фена. Оксана випалювала керамічні пазли, щоб усе трималось міцно.
Однієї пізньої ночі з’явився Тарас.
— Чую, ти щось будуєш на вокзалі. Мої дзеркала крадеш?
— Твої — ті, що я розбила? Вже сплатила, — Ярина подала йому квитанції: останні місяці вона жила на локшині, але кожну зарплатІ коли він намагався вихопити квитанції, з підлоги раптом заблищали всі уламки, які вона колись зібрала, тепер складені у слова «Свобода».
