Роз’їдаюча ревнощі: чи вірна мені моя дружина? Чи я втрачаю її…
Мене звати Богдан, і я звертаюся не просто до вас, а, можливо, до тих, хто сам колись пройшов через щось подібне. Я не шукаю жалю чи осуду — мені просто треба виговоритися. Бо вже не можу мовчати. Вже не справляюся з цим сам.
Мою дружину звуть Оксана. Ми разом майже шістнадцять років. У шлюбі — п’ятнадцять. У нас двоє дітей — син і донька. Ми збудували наш будинок під Києвом, працюємо, ростимо дітей, інколи виїжджаємо на море — все, як у всіх. Ззовні — щаслива сім’я. Але я вже не можу спати по ночах. Бо мене душить… ревнощі.
Я все ще люблю Оксану, як і тоді, у день нашого весілля. Навіть більше. Бо тепер я знаю, яка вона в побуті, у складних моментах. Я бачив її втомленою, хворою, розхристаною, злісною — і все одно вважаю найкрасивішою жінкою у світі. Іноді, коли вона йде на роботу, я все ще нишком милуюсь, як вона збирається — як вибирає сережки, як гладить рукою спідницю. Мені аж тремтить у грудях від щастя бути її чоловіком. Я і досі готую їй каву зранку й залишаю записки на дзеркалі у ванній.
Але саме через цю любов я починаю згорати зсередини. Бо боюся. Боюся втратити її. Боюся, що одного разу вона повернеться додому не до мене. Боюся, що хтось інший змусить її сміятися так, як колись сміялася зі мною.
Мої страхи не з’явилися на порожньому місці. Вони підкріплені історіями, які я чую щодня на роботі. Чоловіки, що хихочуть у курилці, розповідаючи, як їздили з «дівчатами» у відрядження. Як їхні дружини нічого не знають. Як просто все приховати. А один із них, не соромлячись, сказав мені у вічі: «Ти що, віриш, що твоя теж святоша? Зараз усі такі…»
Після таких розмов я почав помічати кожну дрібницю. Раніше Оксана могла цілий день ходити у халаті, а тепер — наносить легкий макіяж навіть перед походом у магазин. Раніше вона поверталася додому о шостій — тепер телефонує, що затримується через «новий проект». Раніше розповідала про кожен день — тепер відповідає коротко: «Все добре». Вона завжди любила порядок, але тепер у її шафі з’явилося кілька явно «не для роботи» суконь. Нові духи. Новий рум’янець на щоках. Чи я це сам собі надумав?
Я почав ловити себе на думці, що хочу перевірити її телефон. Встановити GPS на її авто. Подзвонити в офіс і дізнатися, чи справді вона там. Або ж несподівано приїхати до неї на роботу, ніби випадково. Постояв би біля входу, подивився, з ким вона виходить на обід. Чи не той самий чоловік поряд? Чи не надто він чемний? Але потім я завмираю — а раптом вона мене побачить? А раптом я помиляюся? А раптом це все в моїй голові? Як тоді поясню свою поведінку?
Але ці думки гризуть мене. Кожен вечір я чекаю, прислухаючись до кожного кроку за дверима. Кожна затримка — як ніж у серце. Я не можу запитати її прямо — боюся, що якщо спитаю, почую правду. А якщо вона скаже «ні» — чи повірю?
Я не впізнаю сам себе. Завжди був впевненим у собі чоловіком. Ніколи не шпигував, не влаштовував сцен. А тепер я роздираюся між любов’ю і параноєю. Не хочу зруйнувати наш шлюб підозрілістю. Але й не можу більше жити, ніби не бачу, що щось міняється.
Я знаю, що ревнощі — це хвороба. Але що робити, коли вона стає хронічною? Я щиро не хочу її втрачати. Хочу бути з нею, прокидатися поруч, рости разом, старіти поряд. Хочу вірити. Але не знаю як.
Якщо ти читаєш це — людина, яка колись тепер відчувала, як ґрунт тікає з-під ніг, — скажи: що мені робити? Чи варто поговорити з нею чесно, ризикуючи почути найстрашніше? Чи мовчати і просто бути поруч, сподіваючись, що буря минуде?
Я більше не справляюся. Тону у своїх ревнощах. І не знаю, як вибратися.
