**Щоденник**
Ох, дорогі мої, який же то був день Сірий, плаксивий, ніби саме небо знало, що в нашому Гайдамацькому трапляється горе гірке. Я з вікна своєї амбулаторії дивилася, а в мене саме серце не на місці, ніби його в лещата зжали й поволі стискають. Усе наше село, здавалося, вимерло. Собаки не гавкають, дітвора попряталася, навіть невгамовний півень дядька Тараса й той замовк. Усі дивилися в один бік на хату Ганни Іванівни, нашої баби Ганни. А біля воріт стоїть машина, міська, чужа. Блищить, як свіжий наріз на тілі нашого села.
Відвозив Василь, її єдиний син, свою матір. До будинку для літніх.
Він приїхав за три дні до того, такий же вилощений, пахнучий дорогим одеколоном, а не рідною землею. До мене зайшов першим, ніби за порадою, а насправді за виправданням.
Маріє Петрівно, ви ж самі бачите, говорив він, дивлячись не на мене, а кудись у кут, на банку з ватою. Мамі потрібен догляд. Професійний. А я що? Робота, цілими днями мотаюся. То тиск, то ноги Їй там буде краще. Лікарі, турбота
Я мовчала, тільки дивилася на його руки. Чисті, з доглянутими нігтями. Цими руками він у дитинстві чіплявся за Ганнин поділ, коли вона витягала його з річки, синього від холоду. Цими руками він простягався за пиріжками, які вона пекла, не шкодуючи останнього масла. А тепер цими ж руками підписав їй вирок.
Василю, кажу тихо, а голос тремтить, ніби не мій. Будинок для літніх це не дім. Це казенна установа. Стіни там чужі.
Але там фахівці! майже скрикнув він, ніби сам себе переконував. А тут що? Ви одна на все село. А якщо вночі стане зле?
А я собі думаю: «А тут, Василю, стіни рідні, які лікують. Тут ворота скриплять так, як скрипіли сорок років. Тут яблуня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?» Але вголос не сказала нічого. Що тут казати, коли людина вже все вирішила? Він поїхав, а я попленталася до Ганни.
Вона сиділа на своїй старій лавці біля порога, пряма, як стріла, тільки руки на колінах дріжали дрібною-дрібною дрожю. Не плакала. Очі сухі, дивляться у далечінь, на річку. Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло так, ніби вона не посміхнулася, а оцту ковтнула.
Ось, Петрівно, говорить, а голос тихий, як шелест осіннього листя. Приїхав син Забирає.
Я присіла поруч. Взяла її руку в свою холодна, шорстка. Скільки ж ці руки переробили за життя І грядки пололи, і білизну в прорубі прали, і Василька свого обіймали, колихали.
Можливо, ще поговорити з ним, Ганно? шепчу я.
Вона головою похитала.
Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він же не зі зла, Петрівно. Він від своєї міської любові так робить. Думає, добра мені бажає.
І від цієї її тихої мудрості в мене саме серце опустилося. Не кричала, не билася, не проклинала. Приймала, як приймала все життя і посуху, і дощі, і втрату чоловіка, і ось тепер це.
Ввечері перед відїздом я знову до неї зайшла. Вона вже зібрала вузлик. Смішно сказати, що там було. Фотографія чоловіка в рамці, пухова хустка, яку я їй на минулий день народження дарувала, та маленька ікона, мідяна. Усе життя у одному ситцевому вузлику.
Дім був прибраний, підлоги вимиті. Пахло чебрецем і чомусь холодним попелом. Вона сиділа за столом, на якому стояли дві чашки та блюдце з залишками варення.
Присідай, кивнула вона мені. Чаю випємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. Цокали старі годинники на стіні раз, два, раз, два Відміряли останні хвилини її життя в цьому домі. І в цій тиші було більше крику, ніж у будь-якій істериці. Це була тиша прощання. З кожною тріщинкою на стелі, з кожною дошкою, із запахом пеларгонії на підвіконні.
Потім вона встала, підійшла до комоди, дістала згорток з білої тканини. Протягла мені.
Візьми, Петрівно. Це скатерка. Ще моя мати вишивала. Нехай у тебе буде. На память.
Я розгорнула. А по білому полотну сині волошки й червоні маки. І по краю облямівка така вправна, що очей не відірвати. У мене ком до горла підкотився.
Ганно, ну що ти Навіщо?.. Забери Не рви душу ні собі, ні мені. Нехай вона тут тебе чекає. Вона дочекається. І ми дочекаємось.
Вона тільки подивилася на мене своїми вицвіклими очима, в яких стояла така безмірна туга, що я зрозуміла вона не вірить.
І ось настав той день. Василь метушився, складав у багажник її вузлик. Ганна вийшла на поріг у своїй найкращій сукні, у тій самій пуховій хустці. Сусідки, хто сміливіший, вийшли за ворота. Стояли, витирали сльози краєчками фартухів.
Вона оглянула всіх погля
