**Чуття обов’язку**
Віра зайшла до палати.
— Доброго ранку, — підійшла до першого ліжка біля дверей і поклала на тумбичку піднос із шприцами. — Як почуваєтеся, Стефано Василівно?
Старушка повернулася на бік і підняла сорочку. Віра зробила укол і прикрила старече стегно нічною сорочкою.
— Усе? Веруню, у вас така легка рука. Майже нічого не відчула, — скрипнула Стефана Василівна.
— Відпочивайте. — Віра перейшла до наступної пацієнтки. — Ганно Сергіївно, до вас знову ніхто не приходив? Може, дасте мені телефон сина чи адресу, я подзвоню й попрошу відвідати вас.
— Не треба. Він відправив мене сюди помирати, — тихо промовила літня жінка.
— Що ви таке кажете? Вас скоро випишуть. Ваш син має привезти одяг. Вас привезли до лікарні на «швидкій», не поїдете ж додому у халаті.
— Я не поїду додому. Мене звідси одразу відправлять до будинку для літніх, — роздратовано відповіла жінка.
— Ні, це неможливо. У вас є син, родина. — Віра завмерла зі шприцем у руці.
— У вас є мати? — Ганна Сергіївна подивилася на неї почервонілими очима.
— Моя мама померла три роки тому, — сумно відповіла Віра.
— Співчуття. Але вам обом пощастило. Вона не дожила до старості, не замучила вас.
— Що ви таке говорите? Я була б щаслива, якби вона жила якнайдовше, — обурилася Віра.
Ганна Сергіївна стиснула губи й відвернулася до стіни. Віра мовчки зробила їй укол. Порожній шприц впав на дно підносу, і вона підійшла до наступної пацієнтки — повній жінці у яскравому кольоровому халаті, яка весь час щось жувала.
— Дівчинко, а мені хіба не скасували укол? — запитала вона.
— Вам продовжили до кінця тижня, — відповіла Віра.
Жінка невдоволено зітхнула й лігла на живіт.
— Учора замість вас була русява медсестра. Так болюче зробила укол, я мало не підскочила, — поскаржилася пацієнтка.
— Не перебільшуйте. Усе.
— Усе? — здивувалася жінка.
Віра підійшла до останнього ліжка.
— Як почуваєтеся, Олено Миколаївно? Виглядаєте чудово.
— Завдяки вам, Веруню, — промовила жінка, повертаючись на бік.
— О ні, лягайте, вам уже скасували уколи. Вас завтра випишуть. Ви не раді?
— А якщо мені вдома знову стане погано? Я ж сама живу. — Жінка невдоволено подивилася на медсестру.
— Чому вам має стати погано? Треба налаштовуватися на добре. Удома й стіни лікують. — Віра кивнула у бік Ганни Сергіївни й понизила голос. — У вас добрий турботливий син.
— Так, але він зайнята людина. Дзвонить, звісно, кожного дня, а от часто відвідувати мене не може. Він живе окремо.
— Нехай візьме вам сид«Дякую вам, Вірочко, — посміхнулась Олена Миколаївна, — я обов’язково поговорю з сином про сиддлку, бо саме ви ще раз показали мені, що найцінніше в житті — це добрі люди».
