Від ненависті до кохання: як наша ворожнеча перетворилася на щось більше
Мене звуть Олексій, і те, що я хочу розповісти, досі здається мені чимось із кіносценарію або романтичної повісті. Але це моє реальне життя. Історія, в яку й сам не повірив би, якби не пройшов її від початку до кінця.
Мені було лише 14, коли в моєму світі з’явилася вона — та, що стала моїм особистим ворогом номер один. Її звали Соломія. Ми вчилися в одній школі у Львові, сиділи майже поруч, і не минало й дня без якоїсь сутички між нами. Неначе жартівливий доля вирішила зіграти з нами злий квест, де ми були головними героями — та й героями не зовсім добрими.
Наші дитячі війни були куме́дними, але запеклими: я підкладав їй на стілець крейду, вона ховала мій пенал або доливала клей до моїх фарб на малюванні. Однієї зими, коли я бігав у спортзалі, Соломія сховала мої кеди, і довелося йти додому в шльопанцях із роздягальні — рожевого кольору, до речі. Уся школа сміялася. Я, звісно, не залишався в борігу й мстив як міг. Неначе ми змагалися, хто кого швидше виведе з рівноваги. Вже й не пам’ятали, з чого все почалося. Просто одне переросло в інше — і так тривало роками.
Все змінилося раптом, майже несподівано, у випускному класі. Нам обом було по 18. Одного дня Соломія підійшла до мене після уроків. На її обличчя не було звичного єхидства, у голосі — ані грама злості. Вона сказала: «Годі. Давай просто поговоримо. Мені це набридло». І вперше за всі ці роки я почув у її голосі справжню втому.
Ми сіли на лавочку біля школи й розмовляли майже годину. Без образ, без підколів. Просто по-дорослому. І в ту саму мить, коли ми по-справжньому подивилися одне одному в очі, почалося щось нове. Неначе зняли чари — і переді мною сиділа не ворог, а людина. Жива, дотепна, з гарячими очима й гострим розумом. Я раптом помітив, як вона сміється, як швидко знаходить відповіді, і скільки в ній вогню.
З того дня все піло інакше. Ми стали більше спілкуватися. Спочатку — як друзі. Виявилося, що у нас багато спільного: обожнюємо ті самі книги, обоє захоплюємося IT, обидва обожнюємо старі українські комедії. Ми обговорювали все — від шкільних пліток до сенсу буття. А потім, непомітно для себе, почали гуляти ввечері, їздити разом на олімпіади, сміятися вже не один над одним, а разом.
Я зрозумів, що закохався. Не відразу, але назавжди. В ту саму Соломію, з якою колись мріяв не сидіти за однією партою. Одного разу я набрався мужності й запропонував їй бути разом. Вона, звісно, здивувалася — хто ж не здивується, якщо все життя ви з кимось як кішка з собакою? Але вона погодилася. Просто — «давай спробуємо». І ми спробували.
З того часу минуло п’ять років. Ми закінчили факультет комп’ютерних наук у Київському університеті, тепер живемо разом, будуємо кар’єру, готуємося до весілля. У нас серйозні плани, але в душі ми все ті ж підлітки — тільки навчилися чути одне одного й не перетворювати суперечки на війни.
Часто згадуємо наші шкільні пригоди — з посмішкою й легким соромом. Іноди сміємося з того, що мало не випустили одне одного через дурні образи. Але, можливо, саме цей шлях навчив нас справжньому коханню. Не з картинки, не за сценарієм, а такого, що народжується з розуміння, прощення й поваги.
Тепер я точно знаю: ненависть — це не завжди кінець. Інколи це просто неправильно прочитана емоція, не так прожите почуття. Іноді за агресією ховається щось набагато глибше.
Якщо б мені хтось тоді, у 14, сказав, що ця зухвала, нестерпна дівчина стане сенсом мого життя — я б тільки знизав плечима. А тепер? Тепер я вдячний долі, що саме вона сиділа поруч. І що одного разу наважилася підійти й сказати: «Годі».
У житті буває всяке. Не поспішайте ставити крапку. Іноді за ненавистю ховається любов. І якщо відважитеся — може статися диво. Як у нас.
