Від темної смуги до яскравого дива: як доля нагородила мене за все
Багато хто сумнівається, що щастя може з’явитися після чергової низки невдач. Що за бурею буває затишшя, а за темрявою — світло. Я теж не вірила. Поки не опинилася на дні і не відчула, як невидима сила повільно, майже непомітно підтягує мене вгору — туди, де повітря легше, а серце знову вірить, що все можливо.
Моє життя колись стало ланцюгом нещастя. Роботу не вдавалося утримати — мене скорочували, а зарплату «докручували» під лапою. Тривалі стосунки з чоловіком, якому я довіряла, розвалилися в один момент — я застала його з іншою. А здоров’я… Воно підвело остаточно. Хвороби навалювалися одна за одною, ніби за розкладом, і стіни лікарні стали для мене буденністю. Я бігала від лікаря до лікаря, проходила обстеження, лежала під краплями і не розуміла — за що? Я нікому не робила зла, намагалася бути доброю людиною… Та здавалося, що хтось вгорі вирішив, що я повинна страждати.
Одного разу, чекаючи чергову консультацію, я сиділа на лавці перед поліклінікою і пила гірку каву з автомату. Підійшла жінка в спекотному платті, втомлена, елегантна, з печальними очима. Ми заговорили. Її сестра вмирала від невідомої хвороби, лікарі тільки розводили руками. Я розповіла й про себе — про те, як втомилася від болю і самотності. Ми говорили годину, дві… І раптом зрозуміли, що стали одне для одного близькими, немов родичі.
На третій день нашої зустрічі ми разом вирушили шукати альтернативу лікарняному аду. Хтось дав нам координати цілителя. Ми пішли — спочатку відчайдушно, потім з легкою надією. І — повірте чи ні — через два місяці я вперше за роки прокинулася без болю. А її сестра знову змогла піднятись з ліжка.
Ми з цими двома жінками — Олею та Ганною — стали нерозлучними. Щотижня збиралися в «Кав’ярню на Подолі», розмовляли, сміялися, мріяли. Здавалося, ми витягли одне одного з болота. А потім, розгадуючи кросворд у «Українській правді», я натрапила на оголошення про роботу. Подзвонила — і потрапила до маленької сімейної фірми в Києві, куди мене прийняли з теплим серцем.
Через три місяці мені несподівано запропонували відпустку — просто так, «бо ви це заслужили». Я поїхала на море до Одеського узбережжя. І там, лежачи на піщаному пляжі, не думаючи ні про що, мене вдарив м’яким волейбольним м’ячем. Кидав його високий, засмаглий чоловік з блакитними очима і посмішкою хлопчика. Він підбіг, вибачився, а за хвилину запросив до гри: «Нам ще один гравець потрібен!»
Так я познайомилася з В’ячеславом. Ми болтали, сміялися, гуляли ввечері, а потім — разом повернулися до Києва. Спочатку — ранкова кава в «Кавовій Хаті», потім — вечірня прогулянка над Дніпром, потім — відчуття, що кожен день хочеться проводити лише поруч із ним.
Одного дня господиня квартири, яку я орендувала, сказала, що її донька терміново виїжджає і мені треба шукати нове житло. Я впала в паніку. Поділилася цим на нашому щотижневому «дівочому» зборі з Олею та Ганною.
— Переїжджай до мене, — запропонувала Оля. — Син збирається виїхати, здається, у нього хтось з’явився. Навіть про весілля говорив.
Я ще не встигла подякувати, як увійшов В’ячеслав. Він приніс букет, поцілував мене і раптом… став на одне коліно:
— Я все вирішив. Переїжджаємо разом. Я орендував дві квартири на вибір. Але спочатку — відповідай на питання. Ти вийдеш за мене?
Не пам’ятаю, як я задихнулася. Тільки чітко чую, як шепотіла: «Так». А потім почула оплески за спиною. Огорнулася… і побачила, що Оля і Ганна сидять з широко розкритими очима.
— Мамо? Тітка Ганно?!
Вони не знали, кого я кохаю. Я не знала, що В’ячеслав — її син. Все було настільки швидко і неймовірно, що, мабуть, сама доля вирішила: досить мене випробовувати.
Через місяць було весілля. Оля — моя подруга — стала моєю свекрухою. А тепер В’ячеслав — мій чоловік, мій друг, батько наших близнюків — Дашки і Тимофія. Він досі дивиться на мене так, як того дня на пляжі. А я — все так само вдячна життю за його подарунки, особливо за ті, яких не чекала.
Іноді щастя приходить саме тоді, коли відпускаєш усе і перестаєш боротися. Воно знаходить тебе саме — на лавці біля поліклініки, у кав’ярні, на пляжі… Головне — бути готовою його прийняти.
