Не такий, як здавався: історія жінки, яка піднялася після зради
Марійка ще не знала, що цей день стане останнім днем її спокійного життя з Ігором. Вранці він, як завжди, поїхав на роботу до міста, обіцяючи повернутись увечері. Але замість нього в хату увійшла тривога. Він почав все частіше затримуватись, пояснюючи це тим, що ночує у батьків. І кожного разу, коли він не повертався додому, у Марійки буквально все валилось з рук. Вона жила лише надією, що це тимчасово.
Вони з Ігорем жили в селі, у старенькій хаті, що дісталась їй від бабусі. Тут вона створила затишок, вирощувала сина, тримала корів, бо вірила: якщо працювати чесно — буде хліб, буде тепло, буде сенс. А Ігор… Він завжди був проти. Мріяв про місто, про спокійне життя без запаху гною й дзвону бджіл у тиші. Але вона вірила: якщо разом — подолають.
Коли Марійка почула від сусідів, що Ігора бачили в місті з якоюсь молодою жінкою, їй стиснуло серце. Але запитати прямо не наважилась. Лише одного разу, опинившись у місті, заїхала до його батьків. Запитала нібито випадково, коли вони востаннє його бачили. Свекруха здивувалась: «Та вже давно не був. Тільки телефонує часом…»
Марійка ледь виїхала від них. Очі заплили туманом, у грудях ніби хтось вціпився пазурами. А вдома вона не витримала — розповіла все. І Ігор, вагаючись, зізнався. Того ж вечора він зібрав речі й пішов. Сказав: «Мені там, у місті, по-людськи живеться. Тут я ніби в клітці. Але сина не покину, допомагатиму».
Марійка лишилась сама. Та не сама — поруч був Василь. Смирний, мовчазний помічник, який день у день робив свою справу. Він чув її ридання, але мовчав. І цього мовчання було досить, аби вона відчула: вона не самотня у цьому світі.
Рома довго не питав про батька. Але коли спитав, зробив це по-дорослому:
— Мамо, він уже не повернеться, так?
Вона стиснулась, але не стала брехати:
— Я подзвоню, він приїде. Для тебе.
Ігор приїхав. Подивився у вічі синові — і не пізнав. Там не було колишньої дитячої наївності. Лише холод. Рома спитав:
— Ти назавжди пішов, чи ще повернешся?
Ігор стиснув губи:
— Повернуся…
Але вже знав — брехати безглуздо. Пробув недовго й поїхав. Більше не з’являвся.
А Марійка розквітала. Вона працювала, сміялась із сином, варила сир, прибирала в хаті, укривала корів на ніч. Василь був поруч. Без гучних слів. Просто поруч.
Через кілька місяців Марійка помітила, що частіше посміхається. І раптом зрозуміла: це почуття, це тепло — воно від нього. Від Василя. У його погляді, у тому, як він брав відро, щоб нести сам. У тому, як допомагав Ромі з уроками.
А потім сталося диво. Вона зрозуміла — чекає дитину. Вперше за довгий час вона почула себе справді щасливою.
І коли напередодні Нового року Ігор приїхав з подарунками, він застиг на порозі. Хата сяяла гірляндами, із кухні пахло пирогами, у кутку стояв сніговик із морквиною замість носу. Марійка — у вишитому вбранні, з округлим животом.
А з кухні вийшов Василь.
— У нас буде донька, — спокійно сказав він, дивлячись Ігорю у вічі.
Той стиснув кулаки, але нічого не відповів. Він хотів повернутись. Попрощатись, почати наново. Але зрозумів: запізнився. Його місце було зайняте. Без пафосу. Просто за правом серця.
І коли він вийшов із хати, Марійка підійшла до сина, взяла за руку й прошепотіла:
— Ходімо чаю напиймося. Я млинців напекла, з нашим сиром. А баба Ганя меду принесла…
А в хаті лунав сміх. У ньому вже не було місця для того, хто пішов. Лише для тих, хто лишився.
