Кінець назавжди
— Ти більше не сестра мені! — вигукнула Оксана, задихаючись від плачу. — Ненавиджу тебе! Забирай свою злодійку й іди геть!
— Знаєш що, Марічко, ти ще повзимеш переді мною на колінах! — спалахнула Марія, обличчя палало від несправедливого звинувачення. — Благатимеш про прощення, але для мене ти вмерла!
Марія схопила за руку свою заплакану доньку й, кинувши на останок зневажливе «Фу!», грюкнула дверима. Слова, вилиті в гніві, були не просто жорстокими — вони стали пророцтвом. Оксана й Марія більше ніколи не побачились. Країни змінювались, епохи минали, а сестри так і не змогли переступити через образу. Та чи варто було пробачати?
Оксана й Марія були близнючками, але їхні душі, здавалось, належали різним світам. Тиха, замкнена Марія завжди тонула в тіні яскравої, гарячої Оксани. Та й як інакше? Оксана народилася на п’ятнадцять хвилин раніше й усе життя несла «тягар старшої сестри», як сама любила казати.
Сварки між ними траплялися рідко. Коли у дев’ятнадцять років вони осиротіли, їхній зв’язок став ще міцнішим. Але життя не береже навіть найближчих, розкидаючи їх у різні боки. Оксана перша вийшла заміж і поїхала до Києва, у цей бурхливий ритм великого міста. Марія ж залишилася в рідному селі Вишневе, незабаром теж зав’язавши власну родину. Попри відстань, сестри не губили одна одну: листи, дзвінки, рідкі зустрічі підтримували їхній зв’язок.
Марія перша стала матір’ю. Її донька Тетянка, з такими ж каріми очима й ямочками на щічках, була схожа на неї, як дві краплі води. Оксана ж довго не могла завагітніти. Лише через дванадцять років шлюбу в неї народився син Віталій — довгоочікувана дитина, яка стала сонцем для всієї родини.
Марія з Тетяною часто приїжджали до Києва, привозили гостинці з села: мішки з яблуками, банки з малиновим варенням, домашній сир. Оксана бурчала, але приймала дарунки з подякою. «Віталик у тебе худий, — говорила Марія, — треба йому сметанки, справжньої, селянської!» Оксана посміхалася й у ці моменти почувала себе щасливою.
Але лихо завжди приходить несподівано. Чоловік Оксани помер від раптового інфаркту. Лікарі тільки розвели руками — занадто швидко. Світ обвалився. Оксана залишилася сама з трирічним Віталиком, з невеликими заощадженнями й страшною пусткою всередині. Як жити далі? Як піднімати сина без чоловіка?
Марія намагалася підтримати сестру, але що вона могла зробити, щоб заглушити той біль? Лише бути поряд.
— Оксанко, хай Тетянка у тебе поживе? — запропонувала Марія. — Вона школу закінчила, літо попереду. Подивиться за Віталиком, по господарству допоможе. Тобі ж веселіше буде.
Марія мріяла залишитися довше, але вдома чекали господарство й чоловік, який без неї міг і біду зробити. А Оксану кинути було не можна.
— Марічко, ти ж знаєш, Тетянка для мене як рідна, — відповіла Оксана. — Якщо вона хоче, нехай залишається.
— Та вона тільки «за»! — оживилася Марія. — Сама напросилася: каже, у місті вступатиме, на дизайнера. Ну, я розумію, молода, усе життя попереду. Під твоїм наглядом готуватиметься, а заодно й допомагатиме.
Оксана була рада племінниці. Після смерті чоловіка квартира спорожніла, а самотність гризла її зсередини. Коли Віталик засинав, вона давала волю сльозам. Може, Тетянка хоча б трішки заповнить ту порожнечу?
Племінниця справді стала порятунком. Поки Оксана була на роботі, Тетянка забирала Віталика з садочка, готувала вечерю, а потім вчилася. Життя почало налагоджуватися.
Але щастя виявилося крихким.
Наближалися сороковини по чоловікові. Оксана вирішила влаштувати скромну поминальну вечерю, але грошей не вистачало. Зарплата була лише через тиждень. «Візьму із заначки, потім докладу», — вирішила вона й потягнулася до шафи за бляшаною коробкою від чаю, де чоловік тримав гроші.
Він мріяв про нову машину й навіть склав план, як їх назбирати. Але тепер ті гроші були потрібні для життя. «Він би зрозумів», — подумала Оксана, відкриваючи схованку. І завмерла. Коробка була порожня.
Думки закрутилися в паніці. Хто міг забрати гроші? Коли? Оксана не перевіряла схованку вже півроку — спочатку хворів Віталик, потім трапилося лихо з чоловіком. Але ж ніхто не знав про заначку! Хто міг заглянути в стару чайну коробку?
І раптом її осяяло. Тільки близька людина могла це зробити…
— Тіто Оксан, я склала перший екзамен! — радісно скрикнула Тетянка з порога. — Ще два, і я студентка!
Оксана не відповіла. Вона сиділа на кухні, стискаючи порожню коробку, її обличчя було кам’яним.
— Тетяно, зізнайся, куди ти поділа гроші? — голос Оксани тремтів від гніву. — Витратила чи комВіталій зібрав ті старі купюри, згорнув їх у долоні й тихо прошепотів: «Мамо, як же все могло бути інакше…»
