– Годі! – Віктор різко вдарив кулаком по столу, від чого підстрибнули чашки з недопитим чаєм. – Я більше не витримаю! Живіть де хочете, але не тут!
Марія Іванівна здригнулася й випустила з рук в’язання. Клубок вовни покотився по підлозі, розмотуючи довгу рожеву нитку.
– Віть, що ти таке кажеш? – прошепотіла Оля, хапаючи чоловіка за рукав. – Очухайся!
– Я в своєму розумі! – він одіпхнув руку й обернувся до тещі. – Маріє Іванівно, скажу прямо. Знайдіть собі інше житло. На збори даю тиждень.
Стара жінка повільно підвелася з дивану. Ноги тремтіли, але спину вона тримала рівно.
– Вітеню, я щось не так зробила? Чи може образила тебе? – голос її тремтів від хвилювання.
– Не так? – він гірко засміявся. – Та ви тут себе господинею уявили! Командуєте, як жити, що готувати, як дітей виховувати!
Оля стала між чоловіком і матір’ю.
– Віть, годі! Мама допомагає нам з дітьми, веде господарство…
– Допомагає? – зять усміхнувся. – Вона командує! Учора при сусідах лаяла мене за те, що пізно прийшов. А позавчора дорікнула, що сорочку не в той шафу повісив!
Марія Іванівна опустилася назад на диван. У горлі пересохло, серце билося наче божевільне. Невже вона справді так набридла зятю?
– Вітеню, якщо я щось не те сказала… – почала вона.
– Не те? – він перебив. – Ви кожен день щось «не те» кажете! То борщ пересолений, то сорочки погано випрасувані, то діти занадто голосні! А коли я хочу побути з дружиною наодинці, ви тут як тут зі своїми порадами!
Оля заплакала.
– Віть, мама нам допомагає! Без неї я б не впоралася з двома дітьми й роботою!
– Ось саме тому! – він підвищив голос. – Ти забула, як бути дружиною й матір’ю! Все вирішує твоя матуся! Що готувати, як одягатися, куди йти! У мене таке відчуття, що я живу не з дружиною, а з її додатком!
Марія Іванівна тихо схлипнула. Вона переїхала до доньки після смерті чоловіка, коли онучці Софійці було лише три роки, а хлопчику Івасюкові ледь виповнився рік. Оля метушилася між роботою й домом, Віктор пропадав на службі до пізньої ночі. Хто ж ще міг допомогти молодій сім’ї?
З дитячої почувся плач. Софійка прокСофійка прокинулася від криків і, заплакана, побігла до бабусі, міцно обіймаючи її ногу, немов боялася, що та зникне назавжди.
