Настя стояла біля ванної, стискаючи в долоні тест на вагітність. Одна смужка. Як і минулого разу. Як і позаминулого. Вона вдивлялася, сподіваючись, що друга все-таки проступить. Хоч ледь, хоч тінню. Але нічого не змінювалося.
У горлі стиснуло. Вона опустила руку, зітхнула і поволі вийшла в кімнату. Знову те саме. Марні сподівання, очікування, розпач. А ж цього разу вона відчувала — мало вийти.
Ввечері повернувся Остап, її чоловік. Щойно переступив поріг, а вона вже промовила:
— Я знову не вагітна.
Він підійшов, обійняв, і вона занурила обличчя в його груди, намагаючись стримати сльози.
— Лікарі казали, шанси є, — прошепотів він. — Можемо спробувати ЕКЗ. Ми не здаємось.
— А якщо і воно не допоможе? Що тоді? — підвела на нього очі Настя.
Остап усміхнувся, гладячи її по волоссю:
— Житимемо, як і раніше. Разом. Щасливо.
Але в душі Насті ці слова не давали спокою. Вона відчувала: колись він захоче стати батьком. Справжнім. І що тоді? Піде? Пожалкує, що зв’язав життя з жінкою, яка не змогла?
Вони намагалися вже три роки. Спочатку — легко, без тиску. Потім — з плануванням, підрахунками днями, візитами до лікарів. Проблема ніби була, але не серйозна. Все виправили. За аналізами — ідеально. А дитини нема.
І кожного місяця Настя проходила коло: надія — очікування — розчарування — сльози. А ще була свекруха. Ганна Степанівна.
З того дня, як Остап і Настя одружилися, його матір почала чекати онуків. Спочатку — натяки. Потім — запитання. Згодом — звинувачення.
Остап намагався з нею говорити, благав не втручатися. Але її ніщо не зупиняло.
— У всіх уже по двоє, а у вас ні одного! — вибухала вона. — Що це за сім’я така?
Коли вона заходила в гості, у Насті холонуло серце. Бо знала — знову почнуться розмови про дітей. Про «невістку, яка щось приховує». Про «бідного сина, який марнує найкращі роки».
Ганна Степанівна завжди дивилася на Настю зверхньо. Не кричала, не грубила, але кожне її слово було голкою. І якось непомітно в голові Насті оселилася думка: може, Остапу справді потрібна інша? Та, що подарує йому дитину. Може, це буде чесно?
Одного разу свекруха пішла особливо незадоволеною. А через пару днів, коли Остап виїхав у відрядження, у двері почувся дзвінок.
— Невже щось забув? — подумала Настя.
Але за дверима стояла не Остап, а… Ганна Степанівна. У пальті, з сумкою, з рішучістю в очах.
— Можна увійти? Нам треба поговорити, Насте, — без запрошення пройшла в квартиру і прямувала до кухні.
Настя автоматично поставила чайник.
— Ви щось хотіли?
— Насте, ти хороша дівчина. Добра. Розумна. Але тобі треба піти. Відпусти мого сина.
У Насті здригнулася рука. Чашка ледь не впала на підлогу.
— Що ви сказали?
— Ти ж сама все розумієш, — продовжувала свекруха. — Вже три роки без дітей. Остап мовчить, але я бачу — він нещасливий. Йому потрібна сім’я. Справжня. Ти ж його любиш? То зроби так, щоб він був щасливий. Відпусти його. Поки не пізно.
Настя мовчала. Її розривало наВона зрозуміла — її щастя було варте боротьби, а не відпускання.
