**Лист у щоденнику**
На ліжку голосно хропіла жінка. Чоловік, морщачись від запаху, луснув її по м’якому місці. Вона скрикнула і сіла. Попу духоти, на ній були вовняні шкарпетки та теплий светр. Брудну хустку збило набік, з-під якої стирчали засалені волосся незрозумілого кольору.
— Ти хто? — перелякано запитала вона.
Чоловік замість відповіді дістав з-за пазухи фотографію та підніс їй до обличчя:
— Впізнаєш?
Вона почервоніла, почала незграбно поправляти хустку.
— Це я… Тільки двадцять років тому.
Чоловік сів на брудний стілець:
— Ну, і навіщо? Листи з душею, запрошення в гості? У тебе в хаті й ступити нікуди, аж нудоти беруть. А я, дурень, думав, що знайшов рідну душу. Не забула ще, кому листи писала? Я — Микола. Приїхав, як і обіцяв.
Поліна зірвалася:
— Пробач, що так зустріла. Міг би телеграму надіслати, я б приготувалася. Ходімо на кухню, у мене, здається, суп лишився, погодуємо тебе. Голодний, мабуть.
Микола відповів:
— Звісно. Але прохання до тебе — переодягнися, будь ласка. Пахне від тебе не трояндами, це вже точно.
Поліна шугнула в іншу кімнату:
— Та я ж на фермі працюю. А гній квітами не пахне.
Вийшла у сукні, хустку пов’язала наново.
— Ти ж писала, що тобі сорок, а хустку носиш, як стара бабуся, — усміхнувся Микола.
— Звичка, — відповіла Поліна та скомандувала: — Давай за стіл!
Микола сів і зморщився — клеєнка була жирною і липнула до рук. Тим часом Поліна відкрила кришку брудної каструлі, і по кухні розійшовся різкий кислий дух.
— Так, з тебе господарка аніяка. Посуд брудний, стіл теж, тарілки жирні. Ти їх взагалі миєш?
Поліна образилася:
— Ну так! Нагрію води — і мию.
Він подивився на неї з докором:
— Хоча б щось у воду додаєш? Соду, наприклад, чи мило для посуду?
Вона збентежилася:
— Ні… Так завжди бабуся й мама мили. Тільки вони в окропі. А в мене руки пекло.
— Ну тоді ходімо в магазин. Зараз список напишу. Тримай гроші. Вони в мене є, я ж у гості приїхав. Так, купи ще червоненького — за зустріч.
Поки Поліна йшла до магазину, все думала — як її, дурну, занесло в цю історію. На роботі листали газету, а на останній сторінці — рубрика знайомств. Подруги підкололи: «Поліно, це доля! Скільки можна самій жити? Давай виберемо когось — і ти йому напишеш».
І чорта вона послухала! Випав же їй Микола. Після першого листа вона дізналася, що він «сидить», і ще три роки йому «світили». Та якось листування пішло. Він — про себе, вона — про себе. Навіть фото надіслала, де їй двадцять. Вона ж думала — попереписуються, і все. Він вийде — і до якоїсь зазноби подасться. А він, бач, до неї! І ще й носом крутить.
Ну й що, що в хаті не ідеальна чистота? Для кого їй? З роботи прийде, поспить, наварить на три дні — і все. Ввечері — серіали, де кохання, якого в неї ніколи не було. Ну, було… Вітько Коваль. Покористувався — та одружився з іншою. З того часу вона й забила на себе. А коли поховала бабусю й маму — взагалі стало байдуже.
А Микола ж гарний. Плечі широкі, сорочка біла, штани зі стрілками. Одеколон приємно пахне. Раптом приставатиме? Боже, як страшно! Втекти на ніч до когось — але ж якось незручно. Людина до неї приїхала.
Коли вона з пакетами увійшла в хату, побачила, що Микола трохи прибрав. Зібрав білизну, підмів підлогу. І приготував таз з гарячою водою для посуду.
— Все купила? — запитав він, заглядаючи в пакети. — А тепер іди баню розпали, з дороги помитися. І білизну віднесіть, потім постираєш.
Поки вона метушилася в бані, він перемив усе. Поліна здивовано подивилася на каструлю — виявилося, вона була блакитна, а не сіра.
— Ну що, давай поговоримо серйозно. Я приїхав, щоб жити з тобою. Ти мені сподобалася. ЖильПісля п’яти років спільного життя вони купили невелику хатку на околиці Львова, де Микола завжди мав свіжу бурякову юшку на столі, а Поліна більше ніколи не ходила в засаленій хустці.
