— Ві́йди геть! — крикнула Лідія. — І Нінку попередь, щоб більше не приходила.
— Лідо, ти не уявляєш, що сталося! — влетіла в квартиру Оксана, навіть не розв’язуючи черевики, і кинула сумку на стілець у передпокої. — Та дурниця, Нінка з третього під’їзду, знову в біді! Чоловік її кинув, гроші збанкрутував, а вона з двома дітьми в руках і без копійки! Я сказала їй: приходь до мене, допоможемо, чим зможемо. А вона плаче, каже, соромно просити. Я ж знаю, що робити! Ти ж допоможеш, Лідо? Ти завжди така добра!
Лідія відірвалася від каструлі, в якій варився борщ, і витерла руки об фартух. Оксана стояла посеред кухні, розводячи руками, щоки червоні, ніби щойно вийшла з сутички.
— Оксано, зачекай, не перекидайся. Хто така Нінка? Та, що в магазині працює? І навіщо одразу до мене? У тебе ж своя квартира, свої справи. Я ж не багатирка, щоб всіх годувати.
— Ой, Лідо, не так! — Оксана плюхнулася на табуретку, схопила яблуко з вази і хрустко його вгризла. — Нінка — так, з магазину, пам’ятаєш, як на базарі розмовляли? Вона хороша, просто життя її зіпсувало. Чоловік — алкоголік, бив її, а тепер утік з коханкою і забрав усі заощадження. Діти голодні, старшому сім, молодшій п’ять. Я пообіцяла, що зберемо гроші, речі, можливо, роботу знайдемо. Ти ж бухгалтер, у тебе зв’язки в компанії, може, підберуть їй підробіток?
Лідія зітхнула, перемішуючи борщ. Оксана завжди така — в чужі біди влізає, а потім усіх навколо втягує. Вони подруги з дитинства, ще зі шкільної лавки, та Лідія давно втомилася від цих історій. То бездомного кошеня принесе, то старій сусідці продукти носить, а тепер — цілу сім’ю.
— Оксано, я не проти допомогти, та давай по-людськи. Подзвони їй, спитай, що треба. Може, продукти купимо, чи одяг зберемо. Але одразу в будинок тащити — це вже перебір.
Оксана підстрибнула, очі запалали.
— Ні, Лідо, ти не розумієш! Вона на межі, каже, що підстрибує в коло! Я вже сказала їй приходити сьогодні ввечері. До тебе, бо у мене ремонт, пилу всюди, а у тебе чисто, затишно. Приготуй чай, я поки їй подзвоню, нагадаю.
Лідія хотіла заперечити, та Оксана вже набирала номер, притискаючи телефон до вуха.
— Нінко? Це Оксана. Так, приходь до Лідії, адрес пам’ятаєш? Квартира 15, третій поверх. Не плач, все владнається. Ми з Лідією тебе чекаємо. — Вона повісила слухавку і усміхнулася Лідії. — Бачиш, як просто? Ти молодець, що погодилась.
— Я не погодилась, — буркнула Лідія, та Оксана вже наливала собі чай з чайника.
Вечором задзвонили у двері. Лідія відчинила і побачила Нінку — худу жінку з заплаканими очима, в старому пальті, а за нею двох дітей, хлопчика і дівчину, обидва в підрізаних куртках. Хлопець тримав сестричку за руку, вона сосала палець, дивлячись під вуаль.
— Доброго вечора, — тихо промовила Нінка. — Оксана сказала, що ви допоможете…
— Заходьте, — відповіла Лідія, відступаючи в бік. Оксана вже клопотала на кухні, накриваючи стіл.
Вони сідали за стіл, діти жадібно хапали бутерброди, які Лідія швидко нарізала. Нінка сиділа, опустивши голову, і розповідала свою історію перебиваним голосом.
— Він, той підлий, все забрав. Рахунок спустив, речі свої у діти. Сказав, що йде до іншої, ніби втомився від наших дітей. А наші діти! Я в магазині працюю, та зарплата копійка, на їжу ледве вистачає. Кредити нависають, за квартиру платити нечим. Оксана сказала, ви добра, можливо, підкажете, куди звернутись.
Оксана кивала, підливаючи чай.
— Звичайно, Лідія підкаже! Вона у нас розумна, працює в бухгалтерії. Можливо, допомогу якусь оформити, чи кращу роботу знайти.
Лідія слухала, і серце стискалося. Діти дивилися на неї великими очима, і вона подумала: як же так, у наш час люди в такій біді. Вона діставала з гаманця тисячу гривень і простягла їх Нінці.
— Візьми поки на їжу. А завтра подумаємо, що робити. Можливо, до соцзахисту підемо.
Нінка заплакала, обіймаючи Лідію.
— Дякую вам безмірно! Ви — спасителька!
Оксана світилася, ніби саме вона все влаштувала.
Наступного дня Оксана прийшла рано вранці, стукаючи у двері.
— Лідо, вставай! Нінка телефонувала, їй погано, тиск підскакує від нервів. Я сказала, щоб вона дітей привела до тебе, а ми з нею підемо в поліклініку. Ти ж сьогодні вдома, вихідний?
Лідія, ще в халаті, розгублено кивнула.
— Добре, приводьте. Тільки на пару годин.
Через півгодини діти вже сиділи у вітальні, дивлячись мультики по телевізору, а Лідія годувала їх кашею. Хлопчик, Сашко, був розмовливим.
— Тітко Лідіє, а тато повернеться? Мама каже, ні, та я не вірю.
— Не знаю, мій любий, — відповіла Лідія, гладячи його по голові. — Головне, щоб ви з мамою були разом.
Дівчинка, Маруся, мовчала, та потім підбігла і обійняла Лідію за ноги.
— Ти добра, як бабуся.
Лідія відчула ком у горлі. Вона не звикала до таких ніжних слів — своїх дітей у неї не було, чоловік помер десять років тому, і вона жила одна, у тихій квартирі.
Оксана і Нінка повернулись до обіду, Нінка з рецептами в руках.
— Лікар сказав, нерви, виписав таблетки. Дякую, Лідіє, що з дітьми посиділа. Вони вас полюбили.
Оксана з захопленням хлопнула в долоні.
— Ось бачиш, все добре! А тепер давай подумаємо про роботу. Лідіє, подзвони своїй начальниці, спитай, чи є вакансії.
Лідія зітхнула, та набрала номер.
— Алло, Тамара Іванівна? Це Лідія. У мене знайома шукає роботу, можливо, прибиральниця чи помічниця? Так, досвід є, у магазині працювала. Добре, дякую, передам.
Вона повісила слухавку і подивилась на Нінку.
— Завтра приходь в офіс, скажеш, що від мене. Можуть взяти на півставки.
Нінка знову заплакала від радості, а Оксана обійняла Лідію.
— Ти золото, подруго!
Так тяглися дні. Нінка влаштувалася на роботу, та проблеми не закінчувались. Діти хворіли, і Лідія сиділа з ними; Нінка просила гроші в борг — на ліки, на шкільні зошити. Оксана завжди поруч, підбадьорювала, та Лідія помічала, що подруга сама нічого не дає, лише слова.
Одного вечора, коли Нінка з дітьми пішла, Лідія сказала Оксані:
— Слухай, я рада допомагати, та це вже надто. Я витрачаю весь вільний час, гроші. У мене пенсія скромна, а ти лише переконуєш.
Оксана ображено відповіла:
— Ой, Лідо, яка ти! Нінка в біді, а ти про гроші. Я ж для неї стараюсь, а ти допомагаєш. Ми подруги, маємо ділити все.
— Ділити? — підвищила голос Лідія. — Ти привела її до мене, а сама копійки не дала! Тільки балаканина!
Оксана фыркнула.
— Я морально підтримую! Це важче за гроші.
Лідія розмахнула рукою, та в душі закипіло.
Через тиждень Нінка прийшла одна, без дітей, і сіла за стіл, тереблячи серветку.
— Лідіє Петрівно, пробачте, але… мені знову потрібна допомога. Квартиру грозять відключити за неоплату. П’ять тисяч треба на комунальні послуги.
Лідія замерла.
— Нінко, я вже дала три тисячі минулого тижня. А ти отримала зарплату?
— Отримала, та на їжу витратила. Діти хочуть.
Лідія діставала гаманець, а в ньому була лише дрібниця. Вона схопила скриньку, де ховала запас на чорний день.
— Добре, беріть. Це останній раз. Шукайте іншу роботу.
Нінка кивнула, та в очах блиснула щось підозріле.
Оксана дізналася про це наступного дня і прибігла.
— Молодець, Лідіє! Ти її врятувала. А тепер слухай: Нінка каже, що її чоловік з’явився, вимагає дітей. Потрібен адвокат!
— Якого адвоката? — втомлено сіла Лідія. — Оксано, хватить. Це не наші проблеми.
— Наші! Ми ж взялися допомагати!
Вони сперечалися півгодини, Оксана кричала, що Лідія безсердечна, а Лідія твердо відповідала, що втомилася.
— Ти привела чужі проблеми в мій дім, а я одна їх розбираю!
Оксана хлопнула дверима і вийшла.
Наступного ранку подзвонила Нінка.
— Лідіє Петрівно, вибачте, діти захворіли, температура. Чи можу їх принести до вас? Оксана сказала, що ви не проти.
Лідія хотіла відмовити, та почула плач дитини у фоні.
— Добре, приводьте.
Діти прийшли, гарячі, кашляли. Лідія дала їм жарознижувальне, уклала в ліжко. Сашко прошепотів:
— Тітко Лідіє, ти як мама.
Весь день вона сиділа з ними, а ввечері Нінка забрала їх. Так тривало ще тиждень. Лідія бігала в аптеку, купувала сироп, фрукти. Грошей залишалося все менше, а Оксана щодня телефонувала.
— Як справи? Нінка каже, ви ангел. А я ще одну історію чула — тітка Клава з сусіднього будинку, її чоловік обдурив…
— Ні, Оксано! — перебила Лідія. — Хватить чужих проблем. Своїх вже достатньо.
Оксана мовчала, образа в її очах.
Одного разу Лідія пішла в магазин і зустріла сусідку, тітку Валю.
— Лідо, ти що, Нінку приютила? Бачила, як вона з дітьми до тебе ходить.
— Допомагаю трохи, — відповіла Лідія.
Тітка Валя понизила голос.
— Слухай, будьте обережні. Чула, що її чоловік не покинув їх, а просто живе з іншими, а ви з Оксаною діляєте гроші.
Лідія застигла.
— Що? Не може бути!
— Можливо. Спитай у неї прямо.
Додому Лідія подзвонила Оксані.
— Оксано, приходь, треба поговорити.
Оксана прийшла, весела, з пиріжками.
— Що сталося, подруго?
Лідія подивилася їй у очі.
— Правда, що Нінка обманює? Що її чоловік не втік, а ви разом гроші берете?
Оксана побіліла.
— Хто так сказав? Ні!
— Сусідка. Я перевірю, подзвоню в її квартиру, спитаю чоловіка.
Оксана сіла, заплакала.
— Лідо, пробач. Нінка справді була в біді, та потім її чоловік повернувся, а ми… ми вирішили продовжити. Тобі ж не шкода, ти одна живеш, пенсія є.
Лідія підстриб
