Вагітну сироту покинув хлопець, і щоб вижити, вона прийняла жахливе рішення
Оксана ніколи не вважала себе слабкою. Навпаки усі знали її як жінку з холодним розумом і залізною волею. Дитинство в дитбудинку в Чернігові навчило її одному: сподіватися можна лише на себе. Ніхто не прийде на допомогу. Ніхто не врятує. У цьому світі треба бути міцною, як дуб, і розсудливою, як досвідчена шахістка. Вона будувала своє життя, неміряної розмітки, без зайвих ризиків. Ніяких імпульсивних вчинків. Ніяких дурних мрій.
Спочатку педучилище. Потім робота вчителькою початкових класів. Своя хата, хоч і маленька. Потім шлюб. Не з пристрасті, а з розрахунку: з надійним чоловіком, з яким можна створити те, чого вона ніколи не мала справжню родину.
Вона зневажала тих, хто жив почуттями дівчат, що кидалися на шию першим зустрічним, вагітніли у шістнадцять і губили майбутнє. Оксана була іншою. Вона вважала себе розумнішою. Сильнішою. І була впевнена: її ніщо не звалить.
Але одного разу в її світ увірвався чоловік, який розбив усі її плани.
Ігор.
Високий, з очима, наче блакитне небо влітку яскравими, пронизливими, небезпечно гарними. Він працював у шиномонтажі біля її гуртожитку, сміявся голосно, носив їй цукерки, запрошував на побачення, навіть коли в кишені гуляв вітер. У нього була стара, але вилизана «Таврія», і він возив її містом, вмикав гучну музику та розповідав кумедні історії з життя. Він здавався вільним, щедрим, сильним. За його плечима хотілося сховатися від усього світу.
І Оксана, завжди стримана, вперше дозволила собі розчинитися в почуттях. Її підхопив вир пристрасті, і все, що вона будувала роками, розсипалося, як пісочний замок. Вона втратила контроль і саме тоді переступила невидиму межу.
Коли дві смужки на тесті підтвердили її найгірші побоювання, серце стиснулося від жаху. Але всередині палала надія. Вона пішла до Ігора з тремтячими руками. Уявляла, як він обійме її, скаже, що вони разом, що одружаться, що це початок нового життя.
Але реальність вдарила так, що земля пішла з-під ніг.
Ігор вислухав її і засміявся. Сухо. Безжально.
Ти серйозно? скривився він. Оксан, ну ти ж розумна дівчина. Я не збирався заводити дітей. У мене й так проблем вистачає.
Кожне його слово било, як батіг. Він говорив так, ніби вона була лише завадою в його житті. Його очі не здригнулися. Він не бачив у ній жінку, яку кохав. Лише проблему.
І в цю мить її світ знову став сірим. Порожнім. Вона йшла вулицею, не відчуваючи ні дощу, ні холоду. Усі плани зруйновані. Майбутнє стерте. Попереду був лише біль і аборт, на який вона записалася.
Але доля мала інші плани.
Увечері, лежачи в гуртожитку, вона почула дзвінок. Наполегливий.
Оксано Володимирівно, йдеться про спадок вашої тітки, Ганни Петрівни Шевченко.
Якої тітки? прошепотіла вона. У мене немає родичів.
Тим не менше, заповіт існує. Вам треба прийти.
Наступного дня в кабінеті нотаріуса вона почула слова, які перевернули її життя тепер уже не в прірву, а до світла.
Їй дісталися: квартира в Києві, будинок у селі під Житомиром і гроші на рахунку. Але була умова: вона отримає все, лише якщо проживе у тому будинку рік разом із чоловіком на імя Тарас Миколайович Коваль, якому за заповітом дістався гараж і мотоцикл.
Хто ця жінка? І хто такий Тарас?
Нотаріус важко зітхнув.
Ганна Петрівна була вашою бабусею.
Шок паралізував її.
Виявилося, її мати, донька Ганни, народила її дуже рано. Батько, чоловік з кримінальним минулим, шантажував бабусю, погрожуючи забрати дитину. Щоб врятувати онуку, Ганна Петрівна віддала її в дитбудинок, плануючи забрати пізніше. Але не встигла.
А Тарас син її друга, якого вона виростила.
Оксана вийшла з кабінету й викинула направлення на аборт у смітник.
За тиждень вона приїхала в село. Будинок стояв на узліссі міцний, з дубових колод. Біля воріт її чекав високий чоловік у простроченій куртці.
То ти й є «спадкоємиця», усміхнувся він. Я Тарас.
Оксана.
Він провів її всередину. На столі стояла фотографія літньої жінки.
Вона дуже тебе чекала, тихо сказав Тарас.
Життя пішло іншим шляхом. Вона влаштувалася в школу, доглядала город, садила квіти. Тарас спершу тримався осторонь, але одного разу, коли вона намагалася пересунути шафу, вірвався в кімнату.
Ти що, з глузду зїхала?!
Відтоді він взяв над нею опіку. Мовчки, без зайвих слів.
Пологи
