Заміжня, але вагітна від колеги… Що робити?
Мене звати Ганна Шевченко, і живу я в містечку Корець, де Волинь простягає свої тихі дні вздовж річки. Довго я вагалася, чи писати це листа, але всередині болить так, що вже не можу мовчати. Моє життя розсипалося, і я не знаю, як вибратися з цього пекла.
Все почалося з того, що я — мама шестирічної доньки Оленки й дружина чоловіка, який живе лише роботою. Мій чоловік, Тарас, — працьовитий, як бджола, його майже не буває вдома. Нашу дівчинку з садка забирає моя мати, вона ж проводить з нею вечори, бо ми з Тарасом повертаємося пізно. Працюю в великій фірмі — місце добре, платять добре, але я віддаюся справі цілком, часто засиджуюсь до ночі, щоб усе встигнути. Два місяці тому мене відправили у відрядження на тиждень з колегою, Богданом. Попросила матір пожити в нас, подоглянути за Оленкою. Вона погодилась, і я поїхала з полегшенням у серці.
Ми з Богданом їхали службовою машиною. День минув у справах, а ввечері заселилися в готель. У ліфті він раптом запропонував спуститися до ресторану, повечеряти разом. Я погодилася — чому б і ні? Вечір вийшов несподівано теплим. Ми розмовляли про все на світі, і я дізналася, що він розведений, без дітей, увесь у роботі. Його голос, його сміх — я раптом відчула себе вільною, живою, як не відчувала роками. Вперше за довгий час поруч із чоловіком, якого ледь знала, мені було легко. Після вечері ми розійшлися по номерах, але щось усередині вже тремтіло.
Наступного дня — робота, а ввечері знову вечеря. Справи закінчили рано, і Богдан запропонував відзначити успіх пляшкою червоного вина. Я люблю червоне, не відмовилась. Їли, пили, сміялися, і я бачила, куди все пливе. Серце билося, але я вирішила піти до свого номера. Він сказав, що проведе мене, і в ліфті все сталося — його губи знайшли мої, пристрасть захлиснула нас, як повінь. Ми опинилися в його кімнаті, і ніч перетворилася на вихор, про який я навіть боялася думати. Наступна ніч була ще гарячішою, ще божевільнішою — я тонула в цьому, забувши про дім, про чоловіка, про все.
Повернувшись до Корця, я намагалася викреслити це із пам’яті. Занурилася в роботу, уникала Богдана, але через кілька тижнів життя вдарило мене під ребра: я вагітна. Світ закрутився, ноги підкосились. Я була в шоці, у жаху, але знала — це його дитина. З Тарасом ми давно віддалилися один від одного, між нами не було близькості місяцями. Я хотіла поговорити з ним про розлучення — наша сім’я давно тріщала по швах, але я тягнула, боялася змін. А тепер ця дитина — живе свідчення мого падіння. Я не знаю Богдана справді. Він був ніжним у тій поїздці, але чи можу я йому вірити? А якщо він відвернеться, як тільки довідається?
Я ходжу по хаті, як тінь, дивлюся на доньку й чоловіка, а всередині все кричить. Ця дитина росте в мені, а я не знаю, що з нею робити. Сказати Тарасові? Він вибухне, вижене мене, і я залишуся сама з двома дітьми. Сказати Богданові? А раптом він сміватиметься мені в очі або розтане, як дим? Вирішила відкрити правду батькові дитини за кілька днів, але кожна година перед цим — як тортури. Голова розривається від думок, серце — від страху й провини. Хотіла спокійного життя, а отримала хаос, який сама й наробила.
Мати дивиться на мене з тривогою, але я мовчу — як сказати їй, що її донька, зразкова дружина й мати, заплуталася в такому соромі? Тарас повертається пізно, кидає втомлене «здрастуй» і не помічає, як я тремчу. Богдан на роботі проходить повз, і я ловлю його погляд — теплий, але чужий. Що мені робити? Залишити дитину й піти від чоловіка? Кинути все й втекти? Чи мовчати, поки правда саме не вирветься назовні, як гроза? Мріяла про щастя, про другу дитину, але не так — не зі зрадою, не з брехнею. Тепер я стою на краю, і кожен крок — це прірва.
Прошу, порадьте! Я в розпачі, я загубилася. Моє життя котиться в безодню, і я не знаю, як врятувати себе, своїх дітей, свою душу. Ця дитина — моя провина і моя надія, але я боюся, що вона зруйнує все, що в мене лишилося. Що робити з цією правдою, яка палить мене зсередини? Хочу, щоб усе налагодилось, але боюся — вже пізно.
