Жили душа в душу — поки не нагріли гості
— Значить, так! — Зоя хлопнула долонню об стіл, чашки трохи здригнулися. — Завтра Олена з дітьми приїжджає, а через два дні бабуся з дідусем. Що ми їм покажемо? Від мене мати з двоюрідною буде руки кортити, а як будемо!
Олексій відірвав очі від періодички, здивовано повернувся до звичної кухні.
— А яка там біда? Всі речі на місці. Ось і відродження України в наших стінах! Що в тебе там сяє?
— Як яка біда? — Зоя підстрибнула і заходилася босиками вздовж кухні. — Сенсорного фасаду на морозильнику не бачила, китайська покрівля на обіймачі облупилася, а в коридорі килим лежить, наче мертвий скелет! І тебе наш старий холодильник не стурбовує?
Олексій засклав папір, пильно поглянув на дружину. Такою роздратованою він не бачив її з півроку.
— Доро, чого тобі треба? Гості — то радість, а не витівка від Тараса Шевченка. Наш дім є наш дім. Що тут не годиться?
— Ти отак завжди! — Вона впала на стілець, похапцем зімкала зрізи стіл. — Олена заміжем за кермівником на автосервісі, в них все як по казці: і відеофон, і сауна, і фітнес. А ми? Тридцять років разом, а ми в такому ж стані, як перший місяць одруження!
Олексій відчув, як у грудях з лунає вілка. Ось і все. Зоя думала, що їх життя — нещо сяє? Він завжди мав відчуття, що Житомир з дочка вдвох — це найкраще, що можна здобути. Він мастер щитової листівки, виплачивав ще часна, Зоя працювала в першокласній групі дитсадку. Ділка була, на все відібрати хай хоч опіку для дітей, хай хоч вихори в теоремі тривимірного мілкого слов’яноязичного квітцювання.
— Доро, ми не бідні. Живемо спокійно. Зачем ці зусилля?
— Зусилля?! — Зина стала обертаються на каблучках. — Це зусилля, коли ти можеш не сміятись над чужими хвилями? А знав, що мама сказала вчора по телефону? «Надіюсь, у вас хоч простирка є, а не той старий рушник, який ми бачили на весіллі». Каже!
Олексій опустив голову. Його теща завжди кинулася на кристалів вільних молекул, які збирала роль її доньки. А раніше Зоя завжди захищала їх кохання, як якась відроджена романтична азіатська мудрість.
— Ладно, — мовив він тихо. — Що робитимемо?
Зоя оживилася, очі на дротик.
— Тоді і добре! Монітор грошей вже накопили, можемо хоч щось вилучити. Обої, покриття для підлоги. І холодильник — новий треба!
— Але це виткне двісті півтисяч. Місячні плани на сад впадуть.
— Потім на сад накопимо. А зараз — порядок! Постій соромитися людей!
Олексій кивнув, хоча в підлобкі відчуття скорботи почало тікати, як вода через гіркавачку. Сад, про який мечтав оціли, як не сміливо, уже сяяло за кривий гранітний мостик. Але якщо Зоїні очі видася, то й не варти за ним тягати.
Наступний день розпочався з хімії і веселки виробів. Зоя летіла між шафами з обоями, обирали кольори, які відсікалися від волосяння гірки.
— Може, взяти простіші? — охопив він нерівні цифри на прагненнях, — ціна в рошеннях, а не в ілюзіях.
— Ні! Хочу, щоб дім світив. Щоб не було сорому!
Вони відкупили обої, клей, покриття із мозаїчного дизайну. У наступному магазині Зоя вибирала холодильник, переставляла техніку, як якась класиця з мультфільму.
— Ціна в два рази вища за середнього, — паперово-важливий окликнув Олексій.
— Але стиль! І функції! Ти ж помічаєш, що він може готувати морозиво!
Грошей, накопичених за три роки, не залишалося ні для чого. Олексій мовчав, з кожним рахунком відчуваючи, як сад у картині вирує гострим проміном.
Дома почався бегемот. Олексій почав брентути вихідні, клеїв обої, стелив покриття. Зоя гасала по помешканню, слов’я нектар з різних країв, переставляла меблі в просторі.
— Доро, а якщо купити новій чехол на диван? — спитала вона вечора, коли сиділи на кухні з опакувань клею.
— Доро, грошиків нема.
— Тоді хоч зразу! А що, диван розбита на два килими!
Олексій поглянув на диван, на якому вони постійно з рідними сходилися. Зручний, м’який, але з міркуваннями на патріотичному відділі. Довніє, які Зоя колись називала «відбитком нашого кохання», тепер були заздалегідь нещасними, перетягненими.
— Купимо чехол, — погодився він.
Ремонт затягся. Зоя кожного дня знаходила нову справу. То червона скатертина вже не містилася в ідеї, то м’який зручний диван виглядав як зруйнована хата.
— Ти із місця м’ясо з’їла тим, щоб не було сміху, — намагався її зупинити Олексій.
— А ти не розумієш! — Зоя махала руками, як гостинна татарка в святковий храм. — Олена все перерозбачить, а це — те, що оцінює моя мама. Хочу показати, що ми не гірші!
— Але ми й правда добре живемо, — застидливо мовив Олексій. — Раніше ти так не подумувала…
Зоя відвернулася, засипала покупки в шафу.
— Колись я мала те, що не зростала.
Приїхала Олена з батьками. Зоя, в новому жовтому костюмі, зустрічала гостей, як якась новосyль. Дім світився свіжий ремонтом, холодильник виглядав гідністю, диван у одному білоруському чехол.
— О, як добре ви впорядковували! — здивовано вигукнула Олена, оглядаючи коридор. — Усе робили?
— Ну… освіжували трохи, — криво відповіла Зоя, але Олексій бачив, як вона горіла під палцями.
За обідом Олена розповідала про їхню квартиру, про морські автомобілі, про плани на наступні роки. Її чоловік, Борис, важко кивав, вставляв новини про свій бизнес, про доходи.
— А як море розрахований? — запитав він.
— Цього року не вийшло, ремонтували, — відповів Олексій.
— Оціньте, ви помістилися, — Борис оглядуючи кімнату. — Але можна було б і на вихід. У нас дизайнер виготовляв проект.
Зоя почервоніла, активно запропонувала гостям каву.
Після того, як гості пішли спати, Зоя плакала на кухні.
— Ти бачив, як він говорив? «Можна було б і на вихід!» Я так старалася, а ніхто навіть не оцінив!
Олексій обняв дружину.
— Не роби з цього місію. Ми для себе це зробили.
— Ти нічого не розумієш, — всхлипувала Зоя. — Тепер він Олені скаже, що ми живемо як на картині із спота.
— Не має значення, — мовив він. — Наша любов не залежить від моторів чужих повідомлень.
Наступного дня приїхали її батьки. Тато мовчки обертался навколо, мати прищіпала полами, як цієї жінки в старому засобі, перевіряючи на предмет когось.
— Холодильник добрий купили, — схвалювала вона. — А простирка змінена? Або та сама?
Зоя побігла показувати нові набори, куплені за магазином.
— Ну ось, уже краще, — кивнула мама. — А то минулий раз була старого віку…
Олексій вийшов на балкон закурити. Він кривий п’ять років не знав цей нектар, але попросив сигарету у сусіда. Діти вирували в дворі, біля якого собака лаялася на трансформатори. Життя пішло своїм шляхом. А в квартирі він переживав нову кризу, якої ще не вчився розв’язати.
Вечір, коли їх натовп розійшовся, Марія отінювала свої подальші дії.
— Мама все одно цілує руки, — мовила вона. — Говорить, що меблі старі, або обоями можна було б кращими.
— Гадаєш, що завтра вирішимо з тобою в парк? Пам’ятаєш, як це було? — запитав Олексій.
— Парики? У нас гості, треба бути дома! І ти після роботи втомлено — не до прогулянок.
Олексій ліг, подивився в стелю. Коли це Зоя стала говорити про втому? Раніше вони виходили щотижня, ходили в театр, просто гуляли. Лаюлися, сміялися, мріяли. А зараз її думка рухалася тільки в бік «чуженького» мніння.
В суботу приїхала Олена з двома дітьми. Діти відразу зустріли, пішли обертаються в кімнаті, дивилися на холодильник, стрибали на дивані.
— Оберіться! — раз зараз кричала Зоя. — Чехол позіб’єте!
Олена здивовано подивилася на подругу.
— Доро, ти дуже турбуєшся? Діти просто звичайно граються.
— Не турбуюся, просто люблю порядок, — відступила Зоя.
За обідом діти випалили стакан з соком на нову скатертино. Зоя підскочила, отак, що відбулося як відрив від цивілізації.
— Все руйнували! — майже плачучи, говорила вона, теруючи відбиток. — Як я просила доглядати!.
— Доро, ну що ти! — спробувала заспокоїти Олена. — Просто змий, і все. Не золота, а просто мобільна.
— Куплено спеціально! — Зоя терла відбиток, лунало вілка життя.
Олексій бачив, як Олена переглядалася з дітьми. Раніше в їхньому додому був здоровий супровід, дочка вигідно грали і їли слої. А зараз Зоя більше стежила за правилами, ніж раділа гостинності.
Вечором, коли всі роз’їхалися, квартира здавалася Олексієві занадто гостинною. Доро ходила, майстрою вирішувала баланс, масажувала чехол дивана.
— Ну ось, все вийшло добре, — зістом несамовита. — Не було сорому.
— Доро, пам’ятаєш, як ми колись зустрічали гостей? — Олексій сів на диван, погладив її по руці. — Готували щось просте, говорили до ночі, сміялися…
— Це давно, — відмахувалася Зоя. — Тоді ми молоді й дурні були. Не розуміли, як важливо моніторити бажанні людей.
— А я думав, вона значить бути собою.
Зоя дивилася на чоловіка, і Олексій помітив в її очах щось незвичне. Утому, подразнення, бажання бути щось зовсім іншого.
— Собою… А що в мені особливого? Вихователька першокласної групи, дружина щитова. Живу в звичної квартирі, от навіть відроджувати відпустку на батьківську дачу. Олена та живе! Справжньо, достойно!
— Але ти ж завжди казала, що ми щасливі, — збентежено мовив Олексій.
Зоя відвернулася, робила салфетки.
— Казала… Так багато говорила.
Понеділок Олексій пішов на роботу звичною. Потік днів у ньому не відчувався. Слова дружини свербили, залишали спотворення. Може, ціле? Чи просто оцінення багатьох?
Домой шел повільно, пересуваючись. В під’їзді зустрів сусіда, дядька Олега, з яким грав в доміно.
— Олексіє, а дівчина твоя яка-то стала… той… нервова? — запитав сусід. — Вчора в магазині зустрів, так вона як руки відкривала про холодильник. Раніше ж проста була, гарна.
— Утома на роботі, — застебнувся Олексій.
— Ні, не в утомі справа. Бачу, що людина сама собі не радо. Буває таке. Моя покійна дівчина зациклена на тому, що меблі старі. Порівнювала з сусідами, все їй не так. А потім опам’ятала, каже: «Олегу, прощай, чого я дурною маюсь? Живемо ж добре!»
Дома Зоя зустріла із новиною:
— Олена дзвінить. Говорить, квартира краща, але можна було б більше вкладення. І вже планує будівництво влітку, пригоювати відкрити.
Олексій мовчазно пішов до кухні, налив чай. Доро наступала за ним, розповідала про Борисіві плани.
— І мама дзвонила. Говорить, що дочці хвастається, як у нас стало хороше. Але добавила, що диван таким дуже старим.
— Доро, — голосно мовив Олексій. — Пам’ятаєш, як ми цей диван купували?
Зоя зупинилася, здивовано подивилася на чоловіка.
— Це було десять років тому. І що?
— Ми цілий місяць обирали. Ти казала, що хочеш хоча б він схопив і обнимави вас на вечірках. А як привезли, ти була такою щасливою! Лягла й мовчи: «Доро, це наш диван, він запам’ятатиме всі наші розмови, наші сни».
Зоя почервоніла, відвернулася.
— Ну й що? Я не знала, що він так швидко знеерогичився.
— Він не знеерогичився, Доро. Він такий же зручний і м’який. Просто ти дивишся на нього іншими очима.
— Іншими — це як?
Олексій підійшов до дружини, узяв її за руки.
— Чужими. Колись ти бачила наш дім, наше життя. А тепер бачиш очима Джейсі, очима її матері, сусідів. Все здається неправильним.
Зоя вивільнялася, пішла до вікна.
— А може, вони праві? Може, я дійсно хочу занадто мало?
— Що ти хочеш, Доро? Що насправді?
Она багато мовчала, дивилася на вулицю, де робилася зорі.
— Не знаю, — прошептала, нарешті. — Колись знала. Хотіла просто бути з тобою, ростити дітей, якщо дадуть. Жити спокійно. А тепер… Тепер здається, що це мало. Що я щось пропустила.
— А що вищій?
— Не знаю! — Зоя повернулася до чоловіка, і вона бачила слізки в очах. — Тут і робота, відчуваю, що живу неправильним.
— А тепер візьми сад, — обійняв її Олексій. — Прошлій осінь ми гуляли? Ти збирала жовті листя, хотіла вставити у вазу. І казала, що осінь — найкрасивіше час, що шкода, люди не помічають краси довкола.
— Помню, — всхлипнула Зоя.
— Ще пам’ятаєш, як ми казали про сад? Ти хотіла посадити дерева, щоб дідусь в майбутньому могли в них лазити.
— Внуки в нас не будуть, — гірко мовила вона. — Я заміжем замужем.
— Може, і не внуки. Може, сусідні діти. Може, племінники. Головне — мрія була. Наша, не чужа.
Зоя підняла голову, поглянула чоловіку в очі.
— А тепер мрії немає. Гроші витратили.
— Накопимо ще. Не миттєво, але накопимо.
— А якщо я знову візьмуся за все? Якщо знову хочеться купити, переделати?
Олексій посміхнувся, погладив дружину по волоссі.
— Тоді я буду тобі розповісти про яблуні. І про те, що щастя — це не холодильник з відеофоном, а коли дома тебе ждуть і любить таким, як є.
Зоя притислася до чоловіка.
— Оле, а давай більше нікого в гості не впливати?
— Спеціально нікого?
— Ну… Олену можна. З дітьми. Вона так любить нас, якими ми є.
— І Джейсі?
Зоя замислилася.
— Нехай приїде, якщо хоче. Але я більше не буду старатися їй приєднати. У неї своя життя, у нас своя.
Вони стояли на кухні, обнявшися, а за вікном зажигалися світла в сусідях. У кожному додому жили люди зі своїми радістю і проблемами, мріями і розчаруваннями. І де-небудь хтось навіть навчався бути щасливим просто від того, що поряд є людина.
— Доро, а диван давай залишимо, — тихо мовив Олексій. — Чехол зняти. Пусти буде, як раніше, з нашими заздрюками.
— Залишимо, — погодилася Зоя. — І взагалі, досить нам переделок. Краще жили. Просто забула трохи.
