Наша країна — справжня казка, повна дивовижних моментів, особливо коли перестаєш шукати щастя там, де всі, і починаєш дивитися навколо простіше, тихіше, глибше. Ми з Тарасом вже третій рік поспіль не їдемо на море, і на це є дві звичайні, але вагомі причини: у мене — тиск, а в нього — зарплата, за яку можна купити хіба що коржик у супермаркеті. Спочатку це здавалося трагедією. Перше літо ми провели в образах і наріканнях, але потім… відкрили для себе справжній відпочинок.
Замість пляжів — намети, велосипеди, рюкзаки та кришталево чисті озера. Замість солоного вітру — гірське повітря, настільки свіже, що з першого вдиху крутиться голова. Минулого літа ми мандрували Поліссям, а цього — вирішили дослідити Карпати. Приїхали в червні й з тих пір кочуємо, як цигани, тільки замість возів — велосипеди й ненажерливі до вражень серця.
Важко знайти слова, щоб описати, що ми побачили. Це не просто гори. Це — сама душа землі. Зелені, живі, ніжні пагорби, де дихається легко, мріється щиро, а живеш якось по-справжньому.
До великої подорожі ми встигли побувати в Карпатах кілька разів на вихідних. Але коли приїхали цього року — зрозуміли, що сумували. Думали, нас уже нічим не здивуєш. Помилялись.
Щодня ми проїжджали по 40–50 кілометрів, минаючи крихітні села, де час зупинився. Хати — чисті, немов іграшкові, велосипеди спокійно залишали під яблунею — ніхто б і не подумав їх чіпати. Світ, де двері не замикають. Невже таке буває?
Одного вечора, коли сонце щойно сховалося за гори, ми побачили жінку. Вона сиділа на лавочці біля хати — сама, під зоряним небом, ніби чекала когось. Ми привіталися — так, звичайно, по-людськи. Вона підняла очі й усміхнулася так, ніби знала нас сто років. Так почалася розмова, яка тривала майже дві години.
Її звали Ганна Степанівна. Їй було за вісімдесят. Під хусткою — сріблясте волосся, на обличчі — жодної косметики, тільки зморшки, глибокі, як річки на карті, а в очах — світло. Справжнє. Щире. Людське. Від її рух пахло хлібом і м’ятою. Вона запросила нас присісти. Потім сказала: «Та заходьте в хату, хоть чаю поп’ємо».
Ми зайшли до її невеликої хатини. Дерев’яної, скрипучої, але такої затишної. На столі вмить з’явилися страви — помідори з городу, солоні огірки, шматок бринзи, склянка парного молока та хліб. Але не магазинний — свій. Теплий, м’який, з хрусткою скоринкою, від запаху якого аж сльози наверталися.
Ми їли мовчки. Бо в горлі стояв ком. Такого смаку, такої щирості я не пам’ятаю ніколи. Вона сиділа навпроти й розповідала, як ще дівчинкою бігала в гори за грибами, як поховала чоловіка, як пережила війну, як приймала пологи у своєї корови й як тепер живе одна, не скаржиться і дякує Богу.
Коли ми збиралися йти, вона обняла нас, як рідних, і тихо сказала:
— Приходьте, коли захочете. Може, не почую, як стукатимете. Двері відчинені — заходьте. У нас не ховаються, не бояться. Хати не на замку, а серця — і тим паче.
Я стояла на порозі її хати, дивилася їй в очі й відчувала, як немов щось стискає груди. Я поцілувала їй руку. Тарас мовчав. Ми пройшли кілька вуличок, і я спитала його:
— Це все правда? Це — у нашій країні? У наш час?
Він лише кивнув. Бо такі зустрічі — це диво. Ми звикли бачити в людях злість, підозрілість, користь. А там, у маленькому карпатському селі, нас зустріла жінка, яка нічого про нас не знала, але віддала — все. Тепло, час, турботу.
Такі люди живуть не для себе. Вони — як світильники, що просто світять. І я буду пам’ятати її до кінця своїх днів. Ганна Степанівна, бабуся з добрими очима й хлібом на столі, нагадала мені, що справжнє — не в грішх, не в успіху й не на пляжах. Справжнє — там, де тебе чекають із відкритою душею.
