Віра дивилася на розсипане борошно на підлозі й намагалася стримати сльози. У тьмяному світлі кухонної лампи білі плями на лінолеумі нагадували дивні снігові візерунки. Але зараз було не до поезії — гості мають прийти за годину, а пиріг навіть не початий.
— Знову безлад влаштовуєш? — голос чоловіка, який увійшов на кухню, звучав різко. — У мене мати приїде, а ти… як завжди.
Віра стиснула губи.
— Не навмисно, Богдане. Пакет порвався.
— У тебе вічно щось рветься, падає, розбивається, — чоловік роздратовано відкрив холодильник і дістав пляшку води. — Тридцять п’ять років жінці, а як дитина незграбна.
Віра почала збирати борошно, намагаючись не показувати образу. Десять років такого життя навчили її ковтати сльози.
— Гаразд, я поїхав маму зустрічати, — Богдан глянув на годинник. — До семи накривай стіл. І постарайся сьогодні хоча б не осоромитися, добре? У мами ювілей, як-не-як.
Коли двері за ним замкнулися, Віра сіла на табурет і глибоко зітхнула. Вона згадала, як познайомилася з Богданом у бібліотеці, де працювала. Вин здавався таким уважним — приходив щодня, брав книги за її рекомендацією, затримувався допізна. А потім запросив у театр. Тоді вона почувалася, як героїня роману — жінка з дитиною від першого шлюбу, яку покохав гарний незалежний чоловік. Хто ж знав, що казка закінчиться так швидко?
Син Дмитро з’явився на кухні непомітно, ніби привид.
— Знову допікає? — спитав він, кивнувши на вхідні двері.
— Годі, — зупинила його Віра. — Ти про свого вітчима говориш.
— Який ставиться до тебе, як до покоївки.
Віра нічого не відповіла. У свої шістнадцять Дмитро бачив усе занадто чітко.
— Тобі б уроки робити, а не підслуховувати дорослі розмови, — пробурмотіла вона, знову взявшись за прибирання.
Дмитро хмикнув, але не став сперечатися. Натомість засучив рукави й почав допомагати.
— Нам треба поговорити, мам, — сказав він серйозно. — Я хочу після школи вступати до Києва. На програміста.
— До Києва? — Віра завмерла з ганчіркою в руках. — Але ж ми домовлялися про наш інститут. Тут і гуртожиток, і…
— І Богдан, який продовжуватиме тебе цькувати при кожній нагоді, — перебив її Дмитро. — Я більше не можу на це дивитися, мам.
— Діму, це доросле життя. У сім’ях буває різне.
— Це не сім’я, мам. Це… — він не закінчив фразу, махнув рукою й вийшов.
До приходу гостей Віра встигла привести себе до ладу, накрити стіл і навіть спекти яблучний пиріг — гордість її кулінарного репертуару. Свекруха Надія Петрівна, статна жінка в елегантній сукні, прискіпливо оглянула стіл, але нічого не сказала. Це вже було маленькою перемогою.
— Сідайте, Надіє Петрівно, — заквапилася Віра. — Оленька з Володею ось-ось під’їдуть.
Свекруха сіла, поправила сиву чубку.
— А хлопчик твій де? — спитала вона тоном, ніби йшлося про домашню тварину.
— Дмитро у своїй кімнаті, зараз покличу.
— І-і-і, вчиться все? — простягнула свекруха. — Толку з тої навчанки. Все одно руки не звідти ростуть, весь у батька.
Віра завмерла, але промовчала. Про першого чоловіка Надія Петрівна завжди відгукувалася зневажливо, хоча навіть не була з ним знайома.
Дзвінок у двері врятував від потреби відповідати. Приїхали Оля з чоловіком — сестра Богдана з успішним бізнесменом, при чиєму вигляді Богдан завжди ставав особливо дратівливим.
— З днем народження, мамо! — Оля кинулася обіймати матір. — Виглядаєш чарівно! Ніколи не скажеш, що шістдесят!
Надія Петрівна розцвіла. Оля завжди знала, що сказати.
— Вірочко, — Володимир, чоловік Олі, поцілував їй руку, — ти чудово виглядаєш. Нова зачіска?
— Так, дякую, що помітив, — зніяковВіра посміхнулася, глянувши на сина, і відчула, як у серці зав’язується маленька, але міцна нитка надії на краще майбутнє.
