— Що це таке? — голос свекрухи прокотився по кухні. Вона тримала в руках треснуту фарфорову чашку з сервізу, який їй подарував покійний чоловік. — Це ти розбила?
Наталка завмерла, не знаючи, що відповісти. Звісно, це була не вона. Швидше за все, Софійка, п’ятирічна онука свекрухи, яка гралася вранці на кухні. Але сказати правду означало підставити дитину під гнів бабусі.
— Не знаю, Ольго Миколаївно, — тихо промовила Наталка. — Можливо, я ненароком зачепила, коли мила посуд.
Свекруха зціпила губи, і у її очах мигнуло щось на зразок тріумфу.
— Ну звісно! Завжди одне й те саме. Двадцять років живеш у моєму домі, а поваги ані на копійку. Ти ж знаєш, що для мене значив цНаталка зітхнула, відчуваючи, як давно забуте відчуття гідності починає прокидатися в її душі.
