‑ Сергію, перевір картоплю на салат. Якщо вона вже м’яка, можна вимикати, – попросила Марічка.
‑ Зараз подивлюсь, – відповів Сергій.
Марічка продовжувала нарізати ковбасу. З шостої ранку вона, немов підключена, працювала на кухні. Олів’є, «Східний», «Гранатовий браслет», «Сирний» і ще який‑небудь…
Після нарізки ковбаси Марічка акуратно розклала скибочки на тарілці. Тепер на неї дивився великий шматок сиру, який теж треба було нарізати. Одна скибка, друга, третя… Ніж легко спускався вниз, а Марічці здавалося, що від цього багатства її очі темнішають і подвоюються…
Сергій перевірив картоплю в каструлі, звично проколов виделкою один з овочів, що булькали у воді.
‑ Марі, вона м’яка. Я вимикаю, – спокійно сказав чоловік.
‑ Ага, вимикай.
‑ Чому ти така задихана? – спитав він, помітивши, що у дружини щось не так.
‑ Сергію, ти ще питаєш? Ти що, жартуєш?! Вчора я з роботи всю ніч бігла закупляти, притащила, зварила, а сьогодні з ранку рубаю ці салати. І ти ще питаєш, чому я задихана?! – вибухнула Марічка.
‑ А що я можу зробити? Це ж так, я винен? У мами ювілей… – винуватим голосом відповів Сергій, опустивши голову.
‑ Так, ніхто не винен! Тільки чому завжди я одна повинна все підміняти? Є ж ще одна невістка. Але вона ж у нас королева! – розлючено відповіла Марічка.
‑ Ой, Марі, ти ж Олюка не знаєш! – сказав Сергій.
Марічка взяла серветку, витерла руки і налила собі склянку води. Олюку вона знала вже п’ять років. За цей час вона добре вивчила молоду невістку Клавдії Степанівни – своєї свекрухи.
…Марічка приїхала до міста з села. Спочатку навчалась, потім влаштувалася на роботу. З майбутнім чоловіком Сергієм познайомились, як це часто буває, випадково. Спочатку просто зустрічалися, потім вирішили одружитися.
Знайомство майбутньої невістки та Клавдії Степанівни пройшло досить добре. Дівчина з села швидко влилася в родину чоловіка. Ще до весілля почала їхати на дачу допомагати. Марічка не відмовлялася від роботи. Пофарбувати двері – будь ласка. Картопляний грядок зарос – Марічка за вихідні прополювала без сперечань, навіть у понеділок і на роботі. Банки з огірками на зиму закатувати – легко. При цьому Марічка ніколи не скаржилась. Якщо одна сім’я, то треба й допомагати, і робити все разом. Вона виросла в багатодітній родині, і такі правила були їй привичними з дитинства.
Одного разу свекруха запросила Марічку і Сергія в гості. І не просто так, а з нагоди. Молодший брат Сергія – Андрій, другий син Клавдії Степанівни, задумав одружитися зі своєю обраницею. Про дівчину ніхто з родичів нічого не знав, лише знали, що нареченої Андрія звати Олька.
Марічка і Сергій, звісно, прийшли на сімейну вечерю. Андрій представив усім свою дівчину. Було видно, що майбутня дружина має характер – не вдарить собі сокиру по нозі і не підкує за слово в кишеню.
Так склалося, що улюбленим сином Клавдії Степанівни був Андрій. Не важко здогадатися, що Олька автоматично стала улюбленою невісткою.
На весіллі зі свекрухи линули золоті слова в адрес Ольки. За словами Клавдії Степанівни, вона була найкрасивішою нареченою. Красива і розумна, її Андрію точно не знайдеш кращої.
У свою чергу Марічка таких слів від свекрухи ніколи не чула. Але жінка не ображалась. По‑першому, це лише слова. По‑друге, Марічка одразу розпізнала характер другої невістки – багато розмов, а по суті порожнина.
Звісно, Олька мало що робила по дому. Вони з Андрієм жили в однокімнатній квартирі. Прибирання там Оля ще так‑так справлялась. Про те, щоб жінка допомагала свекрусі на дачі, навіть думки не було.
Тамара Степанівна, між іншим, не змушувала Ольку нічого робити. Коли Марічка тащила два десятилітрових відра з огірками і помідорами на закрутку, Олька розкладалася в шезлонгу.
‑ Ну, як тобі наша дача, Олько? – клопотала поруч Тамара Степанівна.
‑ Нормально, – підвищено відповіла Олька, смоктаючи домашній сік через трубочку.
‑ А сік тобі як? Ми з Марічкою його готували, – не припиняла ласкувати молодша невістка Тамара.
‑ Сахару багато, треба б кисліший. Я не дуже його люблю, бо шкодить фігурі.
‑ Ой, добре. Скажу Марічці, будемо менше цукру додавати, – одразу відреагувала свекруха.
У той же час Марічка збирала яблука під яблунями, щоб не гнили на городі. Жінка не хотіла псувати стосунки з родичами, тому терпіти доводилося довго, «переварюючи» незадоволення всередині.
Він тільки чоловікові скаржилася:
‑ Ти уявляєш, кисліший треба! А цукор же за рецептом. Якщо його менше, сік збридне і зіпсується. Але ні, для Ольки готові стояти на вуха!
‑ Марічко, постарайся не приділяти їй зайвого уваги. Роби, як знаєш, і все. З мамою теж сперечатися марно – у неї характер… – розмахуючи руками Сергій, який не любив сімейних сварок, тим більше коли в них була мати.
Марічка працювала на городі, купувала насіння, вирощувала розсаду, займалася збиральництвом і заготовкою врожаю. Про те, щоб Оля з Андрієм хоч трохи допомагали на дачі, навіть не згадувалося. І добре, що вони не брали ні овочів, ні заготовок – бо продукти вони ніколи не відмовлялися. Брали, можна сказати, не соромлячись, обома руками. А Марічка не лише фізично працювала на городі, вона й усі потрібні продукти купувала на власні гроші: сіль, цукор, спеції, оцет. Хоч це й мізерні речі, а все ж…
Одного разу Марічка зібралася і відкрито сказала невістці:
‑ Оля, могли б ви іноді хоча б на городі допомагати. Мама вже стара, а нам з Сергієм не всього вдається самостійно.
‑ Марічко, коли нам? Ми працюємо в будні, а у вихідні зайняті. Ранками в спортзалі, ввечері в ресторані вечеряємо. Життя не лише для роботи, треба й відпочивати, – спокійно відповіла Оля.
Не минула й хвилина, як у розмову втрутилася свекруха.
‑ Так, Олюшко, правильно. Ви з Андрієм ще молоді, треба жити для себе, бо життя таке коротке… А ти, жінко красива, за собою треба доглядати.
Марічка вирішила не продовжувати суперечку. Тільки вдома знову скаржилася чоловікові.
‑ Звісно, вона красива, а я, отже, мов кобила!
‑ Марічко, ти вже не маленька. Оля так себе веде вже кілька років. Чому дивуватись… – розмахнув руками Сергій.
Настала грандіозна подія – ювілей свекрухи. Марічка і Сергій одразу замовили подарунок на свій розсуд, не питаючи, чи зручно купувати таку дорогу річ. Просто постановили: «Хочу робот‑пилосос, і все».
Олі та Андрію сказали зовсім інше:
‑ Хватить букетів і коробок цукерок. Ви ще молоді, треба на себе витрачати, а не на стару бабусю.
Марічка довершувала салати, акуратно упаковувала їх, і вони з Сергієм поїхали до свекрухи накривати на стіл. Олі та Андрія, звісно, не було. Як почесних гостей вони прибули точно в час.
Не дивно, що першою свекруха захотіла привітати саме Олю. Вона подарувала Тамарі Степанівні скромний букет і якийсь конверт, вимагавши відкрити його негайно і при всіх.
Тамара Степанівна з усмішкою розірвала конверт, спочатку не зрозуміла, що це за папірець. Тоді Оля оголосила всім, що Тамара Степанівна скоро стане бабусею. Після цього свекруха вже не цікавилась подарунками і привітаннями – всесвіт крутиться навколо вагітної Олі.
До вечора новонароджену майбутню маму почало «мутити» від запаху їжі на столі.
‑ Іра, прибери зі столу, – одразу розпорядилась Тамара Степанівна.
‑ А може Оля просто підете, якщо так погано себе почуває? – не витримала Марічка.
‑ Іра, як ти можеш? Вона ж вагітна. Уяви себе на її місці! – втрутилась у захист Олі свекруха.
‑ Чудово пам’ятаю, Тамаро, як я таскала розсаду помідорів і огірків!
‑ Іра, тебе лише попросили прибрати зі столу! А ти вже Олю проганяєш! – навіть заплакала Тамара.
‑ Я не хочу прибирати. Я накривала, а тепер Оля має прибирати і мити посуд. А мені треба йти додому відпочивати. Я втомилась! – сказала Марічка і вийшла зі столу.
Свекруха ображалась на Марічку смертельно. Жінка цього разу не сховалась, просто перестала допомагати на дачі і більше не з’являлась у гостях.
…Через три місяці Сергій несподівано подзвонив дружині з роботи.
‑ Марічко, маму увізли в лікарню з підозрою на інсульт. Ти підеш до неї?
‑ Звісно, підйду. Не хвилюйся, все дізнаюсь і тобі повідомлю.
Виявилось, що улюблена невістка не підняла палець, щоб допомогти свекрусі, хоча та йому телефонувала і просила про допомогу.
Дорога Марічко, ти себе руйнів. Не дай Бог, що‑небудь станеться з Тамарою Степанівною. Вона не простить собі такого. Усе ж це не чужі люди…
‑ Тамаро Степанівно, як ви?
‑ Ой, Марічко, лежу. Робили огляд, МРТ, аналізи.
‑ Лежіть, я все дізнаюсь…
…Через два тижні Тамару Степанівну виписали, вона відновлювалася вдома. Слава Богу, все виявилось не так катастрофічно. Приїхали її бачити Сергій і Марічка.
‑ Марічко, ти все прибрала і приготувала. Я без тебе, як без рук. – зі сльозами сказала Тамара Степанівна.
‑ Чому не подзвонили?
‑ Соромно було… Пробач мене, стара… Тільки потім зрозуміла, як сильно ти мені потрібна. Справді, кажуть, що маємо – не цінуємо…
‑ Я теж зажурилась за дачу. – зі сльозами в очах відповіла Марічка.
‑ Бери ключі, розпоряджуйся всім. Ти тепер господиня. – сказала Тамара.
‑ Поїдемо разом. Свіже повітря корисне. І взагалі, досить сумувати! Давайте вип’ємо чай.
