Ох, діточки мої, сідайте ближче, бо серце моє болом налилось, і цю історію треба розповісти. Сиджу я тут, у будинку для літніх, куди мене рідні відправили, мовляв, на спокій. А який тут спокій, коли думки, як вітер у полі, гудуть? В’яжу я шарфики, а перед очима — доля моєї подруги Марії, її доньки Соломії та того, як доля їх крутила, немов листя у вихорі. Слухайте ж, бо ця історія — про любов, зраду і те, як правда завжди випливає, хоч і пізно.
Була в Марії донька Соломія — красуня, наче з народної пісні. Очі блакитні, як небо, коса — як пшеничне колосся, а душа — чиста, як криниця. Працювала вона в дитсадку, діток казками годувала, а сама мріяла про родину, про хату, де пахне медом і чути дитячий сміх. Зустріла вона Богдана — високого, з русявою бородою, з посмішкою, що душу топить. Він у селі теслею був, та не простим: руки золоті, хати зводив, ще й на бандурі грав. Соломія, як почула, як він їй пісню під вишнею заспівав, так і запала.
— Мамо, — каже Марії, — це моя доля. З ним я щаслива буду.
Марія раділа, хоч тривога в серці квохтала. Богдан хороший, але щось в його погляді було — немов іскра під попелом. Та Соломія сліпа від любові, а Марія мовчала, бо хіба можна доньці щастя заздрити? Побрались вони, весілля гуло на все село — скрипка, гопаки, сусіди з паляницями. Соломія в вишиванці, як квітка, а Богдан її руку цілував, обіцяв зорі з неба зірвати.
Оселились вони в Богдановій хаті. Соломія клумби садила, рушники вишивала, дітям казки оповідала, а ввечері з Богданом вечеряли, сміялись. Марія приїжджала, дивилась на них — і серце грілось. Та через рік помітила: Соломія змарніла, очі похмурі, усмішка зникла.
— Що трапилось, доне? — питає.
— Та нічого, мамо, — махнула рукою Соломія. — Просто втома.
Але Марія не сліпа. Бачила, як Богдан по вечорах пропадає, як телефон ховає, як на Соломію не дивиться, коли вона говорить. Сусіди шепотіли: бачили Богдана з якоюсь у райцентрі, в кав’ярні, сміються, рука в руці. Марія донці натякнула, а та:
— Мамо, годі вигадок. Він мене кохає.
Та любов, діточки, як свічка: гріє, поки віск є. А в Богдана віск, мабуть, деінде топився. Одного дня Соломія повернулась із роботи раніше — у садочку карантин оголосили. Заходить додому, а там — жіночий платок на гвіздку, не її. У кімнаті — сміх, шепіт. Соломія двері відчинила, а там Богдан з якоюсь дівчиною, молодшою за неї, в їхньому ліжку.
— Соломіє… — почав він, але вона вже не чула. Вилетіла з хати, сльози душать, серце розривається. Побігла до Марії, в сльозах усе розповіла. Мати пригорнула, узвару налила, але мовчала — знала, що слова тепер не ліки.
Назавтра Богдан прибіг, на колінах повзав:
— Пробач, Соломіє, це помилка! Без тебе я загину!
Соломія слухала, а в очах — пустота. Марія не втрималась:
— Помилка? Ти їй душу розчавив, а тепер це помилка? Іди геть, Богдане, і не повертайся!
Він пішов, але ненадовго. Почав Соломії дзвонити, квіти носити, пісні співати, як колись. А вона слабка була, любила його ще. Повірила, пробачила. Повернулась до нього, хоч Марія благала: «Доне, не йди, він тебе знову вб’є». Але Соломія казала: «Мамо, він зміниться. Я вірю».
Минув ще рік. Соломія завагітніла, раділа, як дитина. Богдан теж — хату прибрав, колиску змайстрував. Але Марія бачила: іскра в його очах не згасла. І не помилилась. Якось Соломія до лікаря поїхала, а Богдан знову ту дівчину привів. Сусідка, стара Ган
