18 листопада 2025 року
Сьогодні я відкрив нову сторінку в своєму щоденнику, і хочеться переповісти події, які сталися зі мною і моєю сестрою Орися, бо саме вона навчила мене, що справжня сила це не те, що нам дають, а те, що ми витягнемо з власних болей.
Коли Орися виповнилося вісімнадцять, мати, Ганна Петрівна, вигнала її з дому, крикнувши: «Квартира підете до Віри та Юлії! Ти тільки вовче малятко, живи, куди хочеш!» Я памятаю, як у ту ніч вулиця була холодна, а вона стояла під дощем зі скромним валетом, розчарована і без жодної підтримки.
Орися завжди відчувала себе чужою у власному дому. Старші сестри, Віра (на три роки старша) та Юлія (на пять), мали безкоштовне навчання в університеті, а Орися мусила працювати вже в підлітковому віці, бо мама ні про що не просила. Єдине, що в її житті залишалося теплим, це дід Пантелей, який після втрати дружини прийняв її під свої крила. Він навчив її доїти корів, саджати картоплю та пекти пироги в нашому селі на березі Дністра.
Коли Орися було десять, дід Пантелей помер, і мати з сестрами ще більше посилили тиск. Орися отримувала лише старі сукні Віри та Юлії, а коли мама купувала цукерки, сестри їли їх самі, залишаючи Орисі лише обгортки. «Ось, дурко, збирай обгортки!» так вони говорили, ніби вона нічий. Я бачив, як у її очах згасало світло, і я не міг залишатися байдужим.
Орися знайшла роботу в районній лікарні як медична сестра. Заробляла скромно по 30004000 гривень на місяць, проте тепер її не зневажали колеги. Керівник навіть запропонував стипендію для підготовки до спеціальності хірурга, бо в нашому місті потрібні були такі руки.
У 27 років Орися жила в гуртожитку, без родини, лише з пацієнтами. Вона часто навідалася до матері, де лише чекав запах диму та клопітних розмов. Одного вечора, коли вона стояла на підвіконні і плакала, підбіг до неї колегамедбрат Григорій і сказав: «Чому так сумуєш, красуне?»
Я памятаю, як Григорій, розповідаючи про її зовнішність, не міг не помітити, що Орися, вже майже тридцять, стала привабливою блондинкою з яскравоблакитними очима, волоссям у строгій косі. «Ти справді гарна, цінуй себе, підбадьорював він. Ти майбутній хірург, і життя твоє набирає обертів».
Григорій порадив Орися звернутися до Дмитра Олексійовича, пацієнта, якого вона нещодавно врятувала. «Він має звязки, можеш попросити про роботу», сказав він. Після кількох смішних розмов Орися познайомилася з Дмитром, і він запросив її на чай у свій будинок у селищі Козацька Слобода.
Дмитро пообіцяв допомогти їй знайти посаду в приватній клініці та запропонував жити разом, бо без неї йому було б самотньо. Спочатку Орися не довіряла, проте зрештою погодилася, бо в її серці вже не було місця для розчарувань.
Через два роки між Орисею та Григорієм виникли романтичні стосунки, а Дмитро, бачачи їх, почав підбурювати її: «Григорій слабкий, не варто на нього покладатися». Орися вже була вагітна, і Дмитро, не бажаючи втрачати її, підписав договір про передачу їй будинку в селі, що колись належав її дідові.
Коли Орися розпакувала старий деревяний ящик у печі, вона знайшла лист від Дмитра, у якому він розповідав, що був братом діда Пантеля і що їхня сімя колись розлучилася. У листі було зазначено, що Орися не біологічна донька Ганни Петрівни, а донька її померлої сестри, яку дід прийняв під опіку. У ящику лежали кілька купюр по 5000 гривень спадок діда.
Ті гроші та новий будинок стали для Ориси символом нового старту. Вона запалила вогонь у печі, і полумя, наче спалювало всі старі образи та зради.
Сьогодні я зрозумів, що життя кине в тебе будьякі карти, але ти сам вирішуєш, чи грати їх у відкритій, чи в закритій колоді. Орися навч
