У шістдесят пять я зрозуміла, що найжахливіше не залишитися наодинці, а благати власних дітей зателефонувати, знаючи, що ти для них лише обуза.
Мамо, привіт, терміново потрібна твоя допомога.
Голос сина в слухавці звучав так, ніби він говорив із недотепним підлеглим, а не з матірю.
Ганна Михайлівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.
Валерку, привіт. Щось трапилося?
Та ні, усе гаразд, Валерій нетерпляче видихнув. Просто ми з Наталею знайшли гарячу путівку, виліт завтра зранку. А Рекса залишити ні з ким. Візьмеш до себе?
Рекс. Величезний, слинявий дог, який у її скромній «двушці» займав більше місця, ніж бабусін комод.
Надовго? обережно запитала Ганна, вже знаючи відповідь.
Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мам, ну хто, як не ти? Віддавати його у собачий готель це ж катування. Ти ж знаєш, який він чутливий.
Ганна Михайлівна глянула на свій диван, обтяжений новою, світлою тканиною. Вона півроку відкладала на перетяжку, відмовляючи собі в дрібницях. Рекс знищить його за кілька днів.
Валерку, я мені не дуже зручно. Я тільки ремонт закінчила.
Мам, який ремонт? у його голосі прозвучало щире роздратування. Шпалери переклеїла?
Рекс добре вихований, ти просто гуляти з ним не забувай. Усе, Наталя кличе, чемодани збирати треба. Привеземо його за годину.
Короткі гудки.
Він навіть не поцікавився, як у неї справи. Не привітав із днем народження, який минулого тижня. Шістдесят пять років.
Вона чекала дзвінка цілий день, приготувала свій улюблений салат, вдягла нову сукню. Діти обіцяли завітати, але так і не приїхали.
Валерій надіслав сухе повідомлення: «Ма, з ДнН! Дедлайн на роботі». Марічка навіть не написала.
А сьогодні «терміново потрібна допомога».
Ганна Михайлівна повільно опустилася на диван. Справа була не в собаці й не в пошкодженій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті своєї ролі. Вона безкоштовна передержка, екстрений варіант, крайня ланка. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, мріяла, щоб вони виросли й стали самостійними.
А тепер зрозуміла, що страшніше за все не самотність у порожній хаті. Страшніше з завмиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна лише тоді, коли від тебе щось треба.
Благати про їхню увагу, випрошуючи її ціною власного спокою.
За годину у двері подзвонили. На порозі стояв Валерій, тримаючи на повідку величезного пса. Рекс радісно рвонув у кімнату, залишаючи на вимитій підлозі брудні сліди.
Мам, ось корм, ось іграшки. Гуляти тричі на день, памятаєш? Усе, ми біжимо, а то на літак спізнимося! він сунув їй у руки повідець і, чмокнувши в щоку на ходу, зник за дверима.
Ганна Михайлівна лишилася стояти посеред передпокою. Рекс уже старанно обнюхував ніжки крісла.
З кімнати долинув звук рвучоїся тканини.
Вона подивилася на телефон. Може, подзвонити доньці? Марічко, може, вона зрозуміє? Але палець завмер над екраном.
Марічка не дзвонила вже місяць. Напевно, теж заклопотана. У неї своє життя, своя родина.
І в цю мить Ганна Михайлівна вперше не відчула звичної образи. Натомість прийшло щось інше. Холодне, ясне й дуже тверезе усвідомлення. Досить.
Ранок почався з того, що Рекс, вирішивши висловити любов, стрибнув на ліжко й залишив на білосніжній ковдрі дві брудні лапи розміром із тарілку.
Новий диван у вітальні вже був подряпаний у трьох місцях, а улюблена фіалка, яку вона вирощувала роки, лежала на підлозі з обгризаними квітами.
Ганна Михайлівна налила собі валерянки прямо з пляшки й набрала номер сина. Він підняв трубку не відразу.
На фоні лунали шум хвиль і сміх Наталі.
Мам, що? У нас усе чудово, море казка!
Валерку, справа стосовно собаки. Він руйнує квартиру. Роздер диван, я не впораюся.
У якому сенсі? щиро здивувався син. Він ніколи нічого не псував. Може, ти його зачиняєш? Йому потрібен простір. Мам, ну не починай, га? Ми тільки прилетіли, хочемо відпочити. Просто погуляй із ним довше, він заспокоїться.
Я гуляла з ним дві години вранці! Він тягне повідець так, що я ледве не впала. Валерку, забери його, будь ласка. Знайдіть іншу перетримку.
У слухавці повисла пауза. Потім голос Валерія став твердим.
Мам, ти серйозно? Ми на іншому кінці світу. Як я його заберу? Ти ж сама погодилася. Невже хочеш, щоб ми зараз кинули все й летіли назад через твої капризи? Це егоїзм, мам.
Слово «егоїзм» вдарило, мов пощечина.
