Ось адаптована історія:
— Оленко, у цьому домі пройшло все твоє життя, як же ти його продала? — сумувала сусідка Марія, з якою вони разом жили не один десяток років.
Олена та Марія не мали секретів одна від одної. Ділилися радістю й горем, підтримували в усіх справах. Як же інакше? Сусіди ж, майже рідні, коли живуть у злагоді. А тепер Марія була засмучена, дізнавшись, що Олена все ж продала свій дім.
— Оленко, ну правда продала? Куди ж ти збираєшся? Все так ненадійно… А якщо твій онук Дмитро тебе й не зустріне?
— Та нічого, Марічко, скрізь є добрі люди. А Дмитро мій — ріднісінький, хто ж йому допоможе, як не я?
Марія мовчала. Вона знала: Дмитра виховувала Олена. Батьки його, син із невісткою, підкинули дитину та й поїхали заробляти. З того часу й не з’являлись. Спершу писав листи, потім усе затихло. Олена й не знала, де вони, але все сподівалась, що повернуться. Та де там… У листах син обіцяв допомагати, але Олена сама тягнула хату, город, виростила онука. А тепер Дмитро живе у Києві в гуртожитку.
— Не знаю, Оленко, не знаю… Страшно у старості їхати самій у місто, — хвилювалася сусідка.
— Та годі тобі, Маріє! Адже ж Дмитро мене чекає. Позавчора дзвонив, питав, чи продала хату. Я зразу на пошту сходила, гроші йому переказала. Як облаштуємось, так і тобі подзвоню — приїдеш у гості. Бач, стара вже стала, хто ж за мною доглядатиме? А тебе я завжди турбую. А так Дмитро поруч буде — сюди ж у село він не їздить, часу нема.
Марія не стала зайвий раз засмучувати подругу й притримала свої думки при собі.
*Може, й справді Дмитро не такий, як я думаю. Не приїжджає до баби, бо заклопотаний.*
Олена збиралася вже йти, але Марія на прощання додала:
— Знай, ріднесенька, якщо що — моя хата завжди відчинена для тебе. Велика ж вона, а жити нікому, я сама.
Олена обняла сусідку й навіть сльози виступили.
— Знаю, Марічко, знаю. Ти ж душа людина. Як що, то приймеш мене. Але ж я певна: Дмитро мій не такий, як його батьки. Він добро пам’ятає, а крім мене — нікого в нього нема…
Марія кивнула, витерла сльозу. Знала, що Дмитро виріс на руках у баби, яка жила лише для нього. Та думки сусіди не давали спокою. Чому ж онук так наполягав на продажу хати?
Попрощались. Олена вирушила до електрички — до райцентру лише півгодини їзди. Вийшла на вокзалі, сіла на лавочку, набрала номер онука. Але телефон відповів:
— Невірно набраний номер.
— Як невірно? Учора ж говорили, домовились, що зустріне мене! — подумала Олена. — Нічого, почекаю, мабуть, справи затримали.
Три години сиділа вона на вокзалі, вдивлялась у кожного чоловіка, що проходив повз. Та Дмитро не з’являвся.
— Та ж у мене є адреса гуртожитку! — згадала вона. — Сама знайду.
Дістала з кишені записку, перевірила старенький гаманець — грошей на таксі вистачить. Підійшла до водіїв, що стояли поруч.
— Сину, мене от сюди треба, — показала папірець. — Підвезеш? Онук тут живе, обіцяв зустріти, та мабуть сперечалися…
— Сідай, мамо, зараз довезу!
Дорога була далекою, Олену навіть трохи знудило. Але водій обернувся:
— Приїхали, мамо.
— Дякую, на, гроші…
— Зачекай, давай я з тобою піду. На всяк випадок.
Вони зайшли до гуртожитку. Комендантка подивилась на них.
— До кого ви?
— До онука, Дмитра. Тут він живе.
Комендантка насупилась.
— Ви ж його бабуся? А ви… разві жива?
— Як то «жива»? От же стою перед тобою!
Олена не розуміла, дивилася то на комендантку, то на водія. Той вже зрозумів усе й дивився на неї з жалем.
— Учора Дмитро казав, що отримав спадщину — бабуся померКомендантка мовчки обняла Олену, а водій витер сльози та прошепотів: «Поїдемо додому, мамо, звідси добро не виросте».
