«Твоя мама не запрошена,» сказала невістка й грюкнула дверима перед бабусею.
Двері глухо зачинилися, а за ними одразу почувся крок поспішний, наче боялися, що жінка встигне щось відповісти.
Ніна Сергіївна завмерла, не вірячи. В одній руці в неї була торбинка з пачкою зефіру, в іншій охайно перевязана коробка з вишитими серветками. Вона не збиралася затримуватися. Просто привітати. Просто бути часткою того святка, хоч одним поглядом побачити, як усе складеться в її онука. У Сашка.
Вона сіла на перший східчик підїзду, несміливо підтримуючи спідницю. Було так боляче, ніби знову юність, коли тебе несправедливо лають, а ти вже не дитина, але ще й не дорослий. Сльози набігали, але Ніна Сергіївна різко витерла їх краєм хустки. Не до лиця.
«Мам, ну ти ж розумієш…» говорив син напередодні, переступаючи з ноги на ногу. «Віка… Вона… Ну, у неї свої погляди. Їй важливо, щоб усе було по-сучасному, по-їхньому…»
«А я по-старомодному, чи що? Я ж не збираюся в хустці лізти з порадами. І невістці подарунок приготувала. Сама, між іншим, вишивала.»
Сашко мовчав. Дивився кудись у кут кухні.
«Мам, ти не ображайся. Просто… у нас зараз усе якось… ну, напружено. Віка сказала, що гостей багато, місця мало. Її мама, її тітка, колеги…»
«А бабуся твоя, значить, не гість. Бабуся це завада,» спокійно промовила Ніна Сергіївна, відчуваючи, як усе всередині стискається.
«Та ні, ти не завада… Просто ми з Вікою якось вирішили… ну, що без родичів з мого боку буде простіше…»
«А ти так і сказав їй нехай сама вирішує?»
Сашко знову мовчав.
«Ось що, сину,» голос у неї задрижав, «я не лізу до вас, нічого не прошу. Але знай: якщо ти сьогодні підеш у неї на поводу, далі буде гірше.»
«Мам, я не хочу сварок…»
«Ти думаєш, мені хочеться?»
Сашко підвівся, поправив сорочку, взяв із столу телефон.
«Я піду. Там Віка чекає.»
«Іди,» коротко відповіла Ніна Сергіївна.
Сусідка, Валентина Іванівна, зустріла її біля підїзду.
«Ніно, ти чого? Куди це з подарунком?»
«Та…» Ніна Сергіївна криво посміхнулася. «На весілля до Сашка збиралася. Та не пустили. Невістка сказала, що я не запрошена.»
«Як це не запрошена? Та ти що? Це ж твій онук!»
«А ось так.»
«Та я б її…» Валентина розвела руками. «Заходь до мене. Чаю попємо. Не діло так сидіти.»
«Дякую, Валю. Я додому піду. Треба, мабуть, звикати до нового стану.»
«Та не ображайся. Молодь зараз усі така.»
«А я, Валю, що стара?»
«Та ні, ну що ти… Ти просто… занадто добра. Ось і сідають на шию.»
Ніна Сергіївна дійшла до своєї квартири. Акуратно зняла сандалі, повісила пальто. Коробку із серветками поклала на кухонний стіл, поруч поставила зефір.
«А я ж білий колір обрала. Весільний. Для молодої господині. З трояндочками.»
Сіла за стіл. Пальці тремтіли. На вулиці вже гули машини весілля, мабуть, поїхало в парк, фотографуватися. Люди веселяться, а в неї в грудях ніби пусто.
Ввечері подзвонила Марина її двоюрідна сестра.
«Ніно, ти на весілля не пішла?»
«Мене не запросили.»
«Бути не може. Та в тебе ж з Сашком такі стосунки були! Він же в тебе все дитинство на дачі пропадав.»
«Були, Маринко. Були.»
«І що тепер?»
«Тепер, мабуть, я з іншого часу. Застаріла. Не вписуюся.»
«Ти не плач.»
«Не плачу. Навіщо?»
За кілька днів Сашко зайшов. У передпокої постояв, не роздягаючись. У руках букет явно куплений по дорозі в супермаркеті.
«Мам, я… Ми поїхали у міні-подорож. Тільки повернулися. Я хотів…»
«Що ти хотів? Зайти й сказати, що все було чудово? Весілля вдалося?»
«Мам…»
«Чи може, хочеш пригостити тортом, який мені не дістався?»
«Віка… вона… потім пошкодувала, що так вийшло.»
«Та невже? А я ж як шкодую! Так шкодую, що сиджу тут і боюся у вікно дивитися, раптом ви з Вікою йдете щасливі. Щоб я, не дай Боже, вам настрій не зіпсувала.»
Сашко мовчав, не знаючи, куди діти руки.
«Послухай,» Ніна Сергіївна видихнула, «ти дорослий. Живи, як хочеш. Але знай двері для тебе завжди відчинені. А для неї… Поки не вибачиться зачинені.»
«Мам, вона… не вміє по-іншому. У неї сімя така сувора, замкнена. Там ніхто одне одному доброго слова не скаже.»
«А я, на твою думку, що у хороводах виростала?»
«Ні… Я просто хочу, щоб ви поладили.»
«Поладити можна з тим, хто цього хоче. А я їй, мабуть, не потрібна.»
Минуло ще трохи часу. Одного ранку Ніна Сергіївна вийшла до сміттєпроводу й зіткнулася з Вікою. Та несла пакет із сміттям, у шльопанцях
