«Твою маму не запрошували», сказала невістка і гупнула дверима перед бабусею.
Двері глухо зачинилися, а за ними одразу залунали кроки швидкі, ніби хтось поспішав, щоб стара жінка не встигла нічого відповісти.
Олена Михайлівна стояла, не вірячи своїм вухам. В одній руці в неї була торбинка з пачкою зефіру, в іншій акуратно перевязана коробочка з вишитими серветками. Вона не планувала залишатись довго. Просто привітати. Просто бути поруч хоч на мить. Хоч одним поглядом побачити, як складеться життя її онука. У Сашка.
Вона сіла на перший східець підїзду, незграбно притримуючи спідницю. Було так боляче, немов у юності, коли тебе несправедливо лають, а ти вже не дитина, але ще й не доросла. Сльози підступили, але Олена Михайлівна різко витерла очі краєм хустки. Негодиться.
«Мамо, ну ти ж розумієш» говорив син напередодні, переступаючи з ноги на ногу. «Наталка Вона Ну, у неї свої погляди. Їй важливо, щоб усе було сучасно, по-новому»
«А я по-старому, чи що? Я ж не лізу з порадами в хустці. І подарунок невістці приготувала. Сама, до речі, вишивала.»
Сашко мовчав. Дивився кудись у кут кухні.
«Мамо, ти не ображайся. Просто у нас зараз якось ну, напружено. Наталка сказала, що гостей багато, місця мало. Її мама, її тітка, колеги»
«А баба твоя, значить, не гість. Баба це завада», спокійно промовила Олена Михайлівна, відчуваючи, як усе всередині стискається.
«Та ні, ти не завада Просто ми з Наталкою якось вирішили ну, що без рідні з мого боку буде простіше»
«І ти так і сказав їй нехай сама вирішує?»
Сашко знову мовчав.
«Ось що, сину, голос у неї задрижав, я не лізу до вас, нічого не вимагаю. Але знай: якщо ти сьогодні підеш у неї на поводу, далі буде гірше.»
«Мамо, я не хочу сварки»
«Ти думаєш, мені хочеться?»
Сашко встав, поправив сорочку, взяв зі столу телефон.
«Я піду. Там Наталка чекає.»
«Іди», коротко сказала Олена Михайлівна.
Сусідка, Ганна Іванівна, зустріла її біля підїзду.
«Олено, що таке? Куди це з подарунком?»
«Та Олена Михайлівна криво посміхнулась. На весілля до Сашка збиралась. Та не пустили. Невістка сказала, що мене не запрошували.»
«Як це не запрошували? Та ти що? Це ж твій онук!»
«А от так.»
«Та я б їй розвела руками Ганна. Заходь до мене. Чаю попємо. Не діло так сидіти.»
«Дякую, Ганно. Я додому піду. Треба, мабуть, звикати до нового становища.»
«Ти не ображайся. Молодь нині вся така.»
«А я, Ганно, що стара?»
«Та ні, ну що ти Ти просто занадто добра. Ось і сідають на шию.»
Олена Михайлівна дійшла до своєї квартири. Обережно зняла сандалі, повісила пальто. Коробку з серветками поклала на кухонний стіл, поруч поставила зефір.
«А білий колір обрала. Весільний. Для молодої господині. З трояндочками.»
Сіла за стіл. Пальці тремтіли. На вуліці вже гули машини весілля, мабуть, поїхало в парк, фотографуватись. Люди веселяться, а в неї в грудях ніби пусто.
Ввечері зателефонувала Марія її двоюрідна сестра.
«Олено, ти на весілля не пішла?»
«Мене не запросили.»
«Не може бути. Та в тебе ж з Сашком такі стосунки були! Він же у тебе все дитинство на дачі пропадав.»
«Були, Маріє. Були.»
«І що тепер?»
«Тепер, мабуть, я з іншого часу. Застаріла. Не вписуюсь.»
«Ти не плач.»
«Не плачу. Нащо даремно?»
За кілька днів Сашко зайшов. У передпокої постояв, не роздягаючись. У руках букет явно куплений по дорозі в супермаркеті.
«Мамо, я Ми поїхали у міні-подорож. Тільки повернулись. Я хотів»
«Що ти хотів? Зайти і сказати, що все було чудово? Весілля вдалося?»
«Мамо»
«Чи, може, хочеш пригостити тортом, який мені не дістався?»
«Наталка вона потім пожалкувала, що так вийшло.»
«Та ти що? А я як жалкую! Так жалкую, що сижу тут і боюсь у вікно дивитись, раптом ви з Наталкою йдете щасливі. Щоб я, не дай Боже, вам настрій не зіпсувала.»
Сашко мовчав, не знаючи, куди подіти руки.
«Послухай, Олена Михайлівна видихнула, ти дорослий. Живи як знаєш. Але знай двері для тебе завжди відчинені. А для неї Поки не вибачиться зачинені.»
«Мамо, вона не вміє по-іншому. У неї сімя така сувора, замкнена. Там ніхто один одному доброго слова не скаже.»
«А я, на твою думку, що у хороводах виховувалась?»
«Ні Я просто хочу, щоб ви поладили.»
«Поладити можна з тим, хто цього хоче. А я їй, мабуть, не потрібна.»
Минуло ще трохи часу. Якось вранці Олена Михайлівна вийшла до сміттєпроводу і зіткнулася з Наталкою. Та несла пакет із сміттям, у шльопанцях, волосся зібране як попало
