Уві сні, що тонув у присмаку карамелізованих спогадів, мати шепотіла: «Твій батько хотів би, щоб ти поділилась із братом та сестрою.» Її слова були ніжними, як лезо, що намагається гарантувати майбутнє дітям за її рахунок.
Марія їхала повільно знайомими вуличками рідного містечка. Десять років у Києві змили багато що. До квартири матері вона дісталась за навігатором.
Двері відчинилися ще до того, як вона встигла подзвонити. На порозі стояла мати старша, втомлена.
«Ну нарешті приїхала,» сухо промовила Галина Петрівна. «Заходь.»
Марія переступила поріг. У передпокої тіснилися підлітки. Її зведений брат і сестра оглядали її з відвертою цікавістю.
«Діти, це Марія,» представила їхня мати. «Ваша сестра.»
Чотирнадцятирічна дівчинка оцінюючим поглядом оглянула Марію дизайнерське пальто, дорогу сумку, елегантні черевики. Усе це кричало про столичний успіх.
«У неї така гарна машина,» прошепотіла дівчинка до брата.
«Тихше, Оленко,» відрізала мати.
З кухні вийшов чоловік середніх років. Вітчим мовчки кивнув. Його погляд ковзнув по її одягу та затримався на дорогому годиннику.
У вітальні стояли старі диван та потерті крісла. Телевізор явно бачив кращі дні. Марія сіла, оглядаючись.
«Як бачиш, живемо скромно,» почала мати.
Марія кивнула.
«Володимир працює майстром на заводі,» продовжила Галина Петрівна. «Зарплата невелика. А дітям стільки всього потрібно.»
Син-підліток сидів у кутку, втупившись у телефон з тріснутим екраном. Оленка тягнула за рукав светр, який давно втратив вигляд.
«Мамо, коли ти купиш мені нові кросівки?» голосно запитала дівчинка. «У всіх у класі нормальні, а я в цих старих.»
«Оленко, не зараз,» шипнула мати.
Марія мовчала. Атмосфера ставала все напруженішою.
«Ти, мабуть, втомилась з дороги?» запитав вітчим.
«Трохи,» зізналась вона.
«А робота в Києві хороша?» поцікавилась мати.
«Так, усе добре.»
«Я чула, батько залишив тобі компанію,» обережно почала Галина Петрівна. «Справи йдуть добре?»
Марія зітхнула. Вчора вона зустрічалась із керівником фірми. Масштаби бізнесу вразили її. Оборот компанії сягав десятків мільйонів гривень.
«Так, добре,» сказала вона.
Володимир Сергійович переглянувся із дружиною. У їхніх очах мигнуло щось хиже.
«Маріє, можна поговорити?» попросила мати. «Наодинці.»
Вони пішли у спальню. Галина Петрівна зачинила двері.
«Доню, ти бачиш, як ми живемо,» почала вона тихо. «Дітям стільки всього потрібно. Оленці репетитор з математики. А Андрійко хоче на курси програмування.»
Марія слухала мовчки.
«На роботі Володимира планують скорочення,» продовжила мати. «Ми не знаємо, що робити. А тепер у тебе з’явилися такі гроші»
«Мамо, я щойно приїхала,» м’яко перебила Марія. «Давай спочатку попрощаємось із татом.»
«Звичайно, звичайно,» погодилась Галина Петрівна. «Але ти ж розумієш родина це родина. Батько завжди казав, що треба підтримувати один одного.»
Марія кивнула. Сваритись вона не хотіла.
Коли вона повернулась у вітальню, то застала сімейну нараду. Володимир щось шепотів дітям. Побачивши Марію, всі замовкли.
«Маріє, довго будеш у місті?» запитав вітчим.
«Ще не знаю. Треба розібрати справи батька.»
«А будинок, що він залишив, великий?» поцікавилась Оленка.
«Оленко!» різко сказала мати.
«Ну що? Мені просто цікаво,» пожала плечима дівчинка.
Андрійко нарешті відірвався від телефону.
«Це правда, що в твого тата була будівельна компанія? Мабуть, круто бути начальником.»
Марія дивилась на цю родину і розуміла все крутиться навколо грошей. Її грошей. Ніхто не запитав, як вона переживає втрату батька. Нікого не цікавили її плани.
«Гаразд, я поїду в готель,» сказала Марія, підводячись.
«Який готель?» заперечила мати. «Ти вдома! Залишайся з нами.»
«Ні, мамо. Краще відпочину сама.»
Галина Петрівна проводжала її до дверей. Міцно обняла на прощання.
«Подумай про мої слова. Родина це святе.»
Марія поверталась у готель із важким серцем. Материні слова кружляли в голові. Наступного дня вона попрощалась із батьком. Церемонія була скромною. Мати та її родина тримались окремо.
Після кладовища Галина Петрівна підійшла до доньки.
«Приходь до нас на вечерю завтра. Будуть тітка Віра та дядько Петро. Треба обговорити все по-родинному.»
Марія кивнула. Відмовитись було б ніяково.
Наступного вечора вона прийшла до матері. За столом сиділи родичі тітка Віра та дядько Петро. Їхні обличчя були суворими.
«Сідай, Маріє,» показала мати на вільний стілець.
Атмосфера була напруж
