Материнське серце
Не винувата мати, якщо в дорослого сина щось у житті не складається, але окрім неї ніхто не прийде на допомогу. Тільки мати молиться за свого сина та завжди його чекає. Чекає і любить.
Ганна Степанівна виростила трьох синів сама. Так уже трапилося — доля не пощадила її щастя, забрала чоловіка Миколу рано. Прожили всього чотирнадцять років, серце його не витримало.
Своє горе пережила сама Ганна Степанівна, нікому не показувала своїх страждань, хоча вони глибоко засіли в її душі. Розуміла:
«Не можна дітям показувати свою слабкість, хоч сини й підтримують мене, проблем не створюють. Я сильна, я все витримаю», — думала вночі, іноли плакала, а вранці була спокійною та впевненою.
Старші — Ярослав і Богдан — погодки. Коли Микола помер, їм було тринадцять і дванадцять років, а молодшому Данилкові — три роки.
Якось старший син Ярослав випадково побачив, як мати плаче, крадькома витирає сльози. Підійшов і пригорнувся.
«Мамо, не плач. Я розумію, що без тата важко, але ми тобі допоможемо. Тільки скажи, що треба робити — ми з Богданом все зробимо».
«Господи, сину, який же ти в мене великий і розумний. Дякую, рідний, дякую. Ми все витримаємо, підростеш — легше буде».
Старші сини завжди трималися разом. До школи й додому — разом, заступалися один за одного, якщо хтось чіплявся. Але поодинці на них ніхто й не наважувався — знали, що два брати завжди постоять за себе. Проблем з ними Ганна Степанівна не знала — вчилися добре, допомагали. Жили у своєму будинку в невеликому селі, будинок був міцний і просторий. Це Микола постарався — збудував для великої родини, адже планував жити довго. Така вже йому доля випала — пішов рано.
Прийшов час — Ярослав і Богдан один за одним покинули дім, відслужили в армії, одружились, і навіть уже внуками наділили матір. Часто навідувалися, допомагали, піклувалися — адже вона у них одна.
«Мамо, дрова треба привезти — скажи, я приїду й улаштую все», — наказував старший Ярослав, коли приїжджав у гості.
Він, як старший брат, стежив і за Богданом, який теж вдало оженився. Загалом Ганна Степанівна була дуже задоволена своїми невістками. Відносини з ними склалися теплі з перших зустрічей, тому, коли сусідка починала розмову про невісток, вона тільки добре про них відгукувалася.
«Ганно, мій Степан якусь Марійку привіз. Звідки він її викопав? Навкруги стільки хороших дівчат, а ця — наче з пекла вилізла. Дивиться з-під лоба, зі мною майже не розмовляє. Як жити? Вже й так, і сяк — нічого не виходить», — скаржилася сусідка Олена.
«Мене Господь помилував», — відповідала Ганна. — «У мене невістки — золото. Нічого поганого не скажу. А які ж вони уважні! Без подарунків не приїжджають, хоч дрібницю, але обов’язково привезуть. Заходь, Оленко, чаю поп’ємо з солодощами, які мої привезли — таких я й не куштувала».
«Добре, забіжу, тільки обід приготую», — обіцяла сусідка, а Ганна Степанівна знала, що розмова знову буде про ту Марійку.
«Чужа родина — темний ліс», — думала вона й не зациклювалася на сусідці. — «Це їхня справа, як вони живуть, мені б із Данилком розібратися».
Молодший Данилко народився, коли старшому Ярославу було десять років. Хлопчик зростав слабким, часто хворів. Мати раз у раз лягала з ним у лікарню. Тому всі його жалували та пильнували. А коли батька не стало — тим більше. Ганна старалася огородити Данилка від усяких негараздів.
«Ярославе, Богдане, нагляньте за Данилком, поки я на роботі», — наказувала мати. — «Дивіться, щоб тепло вдягнувся, а то знову захворіє».
«Мамо, а Данилко в нас такий непослух», — говорив середній син Богдан. — «Я йому кажу — не лізь, а він спеціально лізе. Користується тим, що маленький, ми його жаліємо. Колись я не витримаю й гарненько йому вчу
