Тридцять років поруч, а кохання так і не було: як пережити зраду, дізнавшись, що все було брехнею
Мені дуже потрібно виговоритися. Не щоб поскаржитися — просто хочеться, щоб хтось вислухав і зрозумів. Рідні нічого не знають, діти та онуки впевнені, що в нас з чоловіком міцна родина, ідеальний союз. А подруг, яким можна довірити таке, у мене ніколи й не було — боюся пліток, пересудів, та й сил уже немає пояснювати, виправдовуватися…
Ми з Олегом прожили разом понад тридцять років. Познайомилися ще в 1989 році. Мені тоді було 22, йому — 25. Молоді, мрійливі, повні надій. Він здавався мені серйозним, надійним, «правильним» — тим, хто може захистити, підтримати, з ким можна зв’язати життя. Ми досить швидко одружилися, хоча батьки не були в захваті від цієї ідеї. Але я наполігла. Я ж його кохала.
Спершу було важко. Лихі дев’яності, двоє дітей, брак грошей. Але ми вистояли. На початку двохтисячних життя ніби налагодилося — робота, стабільність, своє житло. Не скажу, що купалися в розкоші, але вистачало на все необхідне, і діти були вдягнені-взуті.
Зараз у нас троє дорослих дітей: дві дочки вже зі своїми сім’ями, подарували нам онуків. Молодший син ще не одружений, але живе окремо. А ми з чоловіком удвох у нашій квартирі, здавалося б, насолоджуйся спокоєм, тишею, другою молодістю. Але кілька місяців тому все розвалилося.
Я помітила, що Олег змінився. Став дратівливим, замкнутим. Мовчав за вечерею, пропадав на роботі, не цікавився ні мною, ні онуками. Я навіть подумала, що в нього з’явилася інша. Або, може, якісь фінансові труднощі, борги, кредити — адже чоловіки не завжди можуть зізнатися в проблемах. Але те, що я дізналася, виявилося набагато страшнішим за будь-явку зраду.
Олег подала на розлучення.
Коли я запитала — чому? — він подивився на мене і холодно сказав: «Я ніколи тебе не кохав. Одружився через злість. Жінку, яку я любив, тоді вийшла за багатого, а я не витримав і зробив тобі пропозицію. А потім ви з нею поїхали за кордон, і я змирився. Але нещодавно вона померла. І я усвідомив, що все життя прожив не своїм».
Я не могла повірити. Він говорив спокійно, немов обговорював погоду. Без найменшого жалю, без співчуття. Я просто сиділа й слухала, а в голові пульсувала одна думка: «Отже, усе це було брехнею? Усі ці роки — удавання?»
Він зізнався, що зустрічався з нею навіть після нашого весілля. Потім вони роз’їхалися, вона поїхала з чоловіком до Європи. У нас з’явилися діти, і він вирішив, що «так буде краще», бо «я гарна мати і надійна дружина». А тепер, коли та жінка померла, він хоче «почати жити для себе» і вимагає продати квартиру й купити нам окремі.
Як на таке реагувати?
Я все життя думала, що ми просто трохи різні. Що він не ніжний — ну, буває. Що не каже «кохаю» — так чоловіки не надто схильні до пестощів. Я все це виправдовувала, пояснювала собі. А тепер розумію — це не характер. Це була байдужість. Я була поруч, як меблі, як звичка. Ми ділили побут, але не душу.
Мені 56 років. І я відчуваю, наче мене зрадили у найвразливіший момент. Коли ти вже видихаєшся, віддав усе: молодість, здоров’я, роки… А у відповідь — байдуже «я тебе ніколи не кохав».
Найбільше мені боляче не за себе. А за ту жінку, якою я могла б бути, якби знала правду раніше. Якби не жила з людиною, якій усе це було байдуже. Якби не народжувала йому дітей, не чекала ночами з роботи, не готувала улюблені страви. А він просто терпів. Просто жив поруч, бо так простіше. У нього були свої причини — «помста», «змирення», «зручність». Але хіба це виправдання?
Я не знаю, як тепер жити. Раптом виявляється, що я жила в ілюзії. Що нічого не було справжнім. Що кохання — не гарантія. Що можна бути хорошою дружиною, вірною, надійною, люблячою — і все одно залишитися непотрібною.
Дівчата, жінки, ті, хто пройшов через подібне — скажіть, як ви пережили це? Як відпустити? Як знову почати дихати? Я ж не молода вже. Я просто хочу трохи спокою. Трохи поваги. Трохи тепла — не від нього, ні. Від світу. Від самої себе.
Я втомилася бути сильною. Але, мабуть, доведеться.
